Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

чого інопланетянин Якцетак порадив йому йти в цей палац шукати Дона? Невже й він заодно з ними?

Якась мішанина думок була в голові у Грайлика. І з отією мішаниною він незчувся, як і задрімав. Все-таки був уже пізній вечір, та й подій стільки незвичайних пережив він, дорослий втомився б…

Довго він спав чи недовго, хтозна. Та раптом до його руки хтось доторкнувся. І почувся тихий шепіт:

— Вставай! Ходімо!

— Що? Хто це? — теж пошепки спитав Грайлик, прокинувшися.

— Ходімо! Швидше! — хтось міцно схопив його за руку й потяг.

— Це Дон? — прошепотів Грайлик, підвівшися і йдучи.

— Ні.

Та Грайлик і сам уже чув, що то не Дон. Голос був лагідний і наче жіночий.

Грайлик ішов у суцільній темряві, як сліпий. Він уже тричі торкався головою стінки, і якби його щоразу не попереджали: «Пригнись!» — він давно б набив гулю.

Хтось добре знав цей підземний хід і впевнено вів його вперед.

— Як вас звати? — не витримав Грайлик.

— Лімпампоня, — пролунало у відповідь. І Грайликові здалося, що незнайомка засміялася. Чи, може, то просто зашелестіло ЇЇ плаття…

— А тепер — іди вперед сам, — сказала вона. — Ступи три кроки і повернеш праворуч. Там побачиш вихід. Тільки не озирайся! Озирнешся — залишишся тут назавжди. Обіцяєш не озиратися?

— Обіцяю.

Вона відпустила його руку.

— Спасибі! — мовив Грайлик у темряву.

Ступив три кроки і повернув праворуч.

І побачив світло у кінці довгого кам’яного коридора.

Він ішов, і йому дуже-дуже хотілося озирнутися. Він чув, що незнайомка Лімпампоня йде за ним.

Але Грайлик пересилив своє бажання. І не тому, що боявся залишитися, а тому, що пообіцяв їй.

Грайлик дійшов до кінця коридора і знову повернув праворуч. І там побачив вихід, а далі — кущі, осяяні вранішнім сонцем.

Коли він вийшов до тих кущів, що прикривали підземний хід, ззаду почулося:

— Молодець! Молодець, що не озирнувся! А тепер — тікай! І ніколи сюди не вертайся. Коник Віник твій біля воріт.

— Нікуди я не тікатиму. Я мушу визволити принцесу. Раз ви мене вивели, то, значить, добра душа і щось знаєте. Скажіть, де Шах-Шароня. Дуже вас прошу! Будь ласка!

— Ну що ж, я так і думала, — задоволено сказала вона і знову чи то засміялася, чи то прошелестіло її плаття. — Тоді скачи прямо на схід сонця до Чорного Яру і сховайся там на узліссі біля містка. І чекай.

Зашелестіли кущі, і вона зникла.

Так Грайлик і не побачив її.

РОЗДІЛ IX

Двобій. Знову Лімпампоня

На узліссі біля хисткого містка через Чорний Яр Грайлик сховався за кущами і почав чекати. Чекав досить довго. Аж от бачить — під’їжджають до містка з двох боків двоє вершників — у лицарському обладунку, із списами навпереваги. В одного до сідла приторочене щось довгасте, у плащ загорнуте й мотузкою перев’язане. За формою схоже на маленьку людину.

«Принцеса!» — тенькнуло Грайликове серце.

Стали вершники один навпроти одного обабіч яру, всуціль порослого полином, списами войовниче вимахують.

Придивився Грайлик — йой! — та це ж брати двоюрідні й сусіди, графи Моєкало-Недамкало і Чужекало-Хочукало.

У Моєкала до сідла й прив’язана принцеса чи що там таке… Помахали брати списами й почали на містку сходитися.

— Трах-тара-рах! — вдарили по щитах з розгону списи.

Раз ударили, вдруге, втретє…

Раптом бачить Грайлик: одв’язалося від сідла оте, що прив’язане було, і полетіло шкереберть у яр. В азарті двобою брати й не помітили нічого.

А в Грайлика аж серце обірвалося і теж у яр полетіло. Якщо це принцеса, то вона ж забитися може і взагалі…

Вирвався Грайлик із своєї засідки і чвалом поскакав у яр. На братів і не дивиться. Туди мерщій, під місток. Скочив на землю у густий полин, нахилився, схопив згорток, у сідло і — назад.

Чує — брязкіт двобою припинився.

Загорлали щось брати. Але Грайлик не став прислухатися, коника пришпорює, чимдуж скаче. Згорток до грудей притуляє, прислухається…

Не чути щось дихання…

Обернувся Грайлик — погоні не видно. Проскакав ще трохи лісом, спинився. І ну розгортати швиденько, Може, ще можна щось зробити, порятувати.

Розв’язав, розгорнув… Дивиться — а то лялька величезна, натурального дівчачого розміру. Голова, руки, ноги — все-все з порцеляни.

Вбрання пишне, коштовне, просто-таки царське.

Що таке? Чого це граф ляльку віз?.. Дивина якась.

Та не встиг і надивуватися Грайлик, як раптом…

— Віддай! Це моє! — почувся знайомий голос.

І в ту ж мить ляльку рвонули у нього з рук. А Лімпампоня (це була вона!), вже поскакала далі. Тільки майнув перед очима довгий жовтий плащ з каптуром.

Грайлик аж рота роззявив.

Ну ні! Це вже занадто! Хоч вона й визволила його з підземелля, але що ж це виходить? Він питав, де принцеса, вона його послала до Чорного Яру, а тут якась комедія з лялькою.

Грайлик пришпорив коня і помчав за Лімпампонею.

— Стривайте! Стривайте! Одну хвилиночку! Будь ласка! Я вас прошу!.. Я ж не за себе. Я ж за принцесу!.. — гукав він на скаку. — Я ж не в ляльки гратися перенісся у ваше середньовіччя. Я ж у лицаря…

Жовтий плащ майорів серед листя.

І враз Лімпампоня різко спинила коня, Він аж дибки став.

Обернувши до Грайлика своє, обличчя, що прикривав каптур, вона невдоволено сказала:

— А ти не ображай ляльок! Ляльки — передусім дівчатка. А дівчат справжні лицарі ніколи не ображають. Шанобливе ставлення до всіх жінок — головна риса лицаря.

— А я… я шаную, — почервонів Грайлик. — Тільки я ж… я ж принцесу врятувати хочу, а… а ви не кажете, де вона.

Грайлик весь час намагався зазирнути під каптур, побачити обличчя своєї рятівниці, але марно.

Вона була маленька на зріст, майже така, як він.

«Мабуть, ліліпутка. А може, й циркачка. Ич, як на коні вигарцьовує», — подумав Грайлик.

— Ну, якщо вже так, то почекай тут півгодини, а тоді скачи по цій дорозі до Урочища Синіх Скель. Там побачиш провалля. На краю провалля чекай.

— Принцеса — що? — у проваллі? Вона хоч жива? — з острахом спитав Грайлик.

— Жива, жива. Не бійся.

— Я побачу її там?

— Побачиш, якщо виявиш себе справжнім лицарем. Тільки раніше, як за півгодини не вирушай! — Вона пришпорила коня й поскакала.

А Грайлик лишився у непевності.

«Чи правду вона говорить, чи дурить мене? Поки що всі дурять мене у цьому середньовіччі. Невже так і не стану я справжнім лицарем, не дістану лат, не зможу битися з ворогами у чеснім двобої».

Але щось у голосі Лімпампоні було