Читати книгу - "Хлопець із пекла"

сподіваюся… — відгукнувся рум’яний з явним сумнівом.

Та Гаґ більше не став із ним розмовляти. Він наздогнав сухорлявого саме тієї миті, коли в стіні перед ними не розчинилися, а якось просто з’явилися прямокутні двері, і вони ступили в коридор, теж кремовий, теж порожній, теж без вікон і дверей і теж незрозуміло як освітлений.

— Що ти зараз сподіваєшся побачити? — запитав сухорлявий.

Він ступав широко, вимахуючи цибатими ногами, але стопи ставив з якоюсь особливою м’якістю, котра вмить нагадала Гаґові незрівнянну ходу Гепарда.

— Не можу знати, пане офіцере, — відповів Гаґ.

— Називай мене Корнієм, — сказав сухорлявий.

— Зрозуміло, пане Корнію.

— Просто — Корній…

— Так точно… Корній.

Коридор непомітно перетворився на сходи, які вели вниз плавною широкою спіраллю.

— Отже, ти не проти того, щоб опинитися на іншій планеті?

— Спробую впоратися, Корнію.

Вони майже бігли вниз сходами.

— Зараз ми знаходимось у шпиталі, — казав Корній. — За його стінами ти побачиш багато несподіваного, навіть страшного. Але врахуй, тут ти в цілковитій безпеці. Які б дивні речі ти не побачив, вони не можуть загрожувати тобі й не можуть вчинити шкоди. Ти мене розумієш?

— Так, Корнію, — сказав Гаґ і знову дозволив собі усміхнутись.

— Постарайся сам розібратися, що до чого, — продовжував Корній. — Якщо чогось не розумієш — обов’язково запитуй. Відповідям можеш вірити. Тут не брешуть.

— Слухаюсь… — відповідав Гаґ із найсерйознішим виглядом.

Тут нескінченні сходи закінчилися, і вони вилетіли в широкий світлий зал із прозорою передньою стіною, за якою було повно зелені, жовтів пісок доріжок, виблискували на сонці химерні металеві конструкції. Кілька чоловіків у яскравому і, відверто скажемо, легковажному одязі гомоніли про щось посеред залу. І голоси їхні личили їхньому одягу — невимушені, голосні до непристойності. І раптом вони разом замовкли, неначе їх хтось вимкнув. Гаґ помітив, що всі вони дивляться на нього… Ні, не на нього. На Корнія. Усмішки сповзали з облич, обличчя застигали, погляди опускались — і от уже ніхто більше не дивиться на Корнія, взагалі ніхто більше не дивиться в їхній бік, а Корній знай собі йде мимо них у цілковитій тиші, немов нічого цього і не помітивши.

Він зупинився перед прозорою стіною і поклав руку Гаґові на плече.

— Як тобі це подобається? — запитав він.

Величезні, в багато обхватів, зморшкуваті стовбури, клуби, хмари, цілі хмарища сліпучої, пронизливої зелені над ними, жовті рівні доріжки, а вздовж них — темно-зелений чагарник, непроникно густий, сяючий яскравими, неправдоподібно бузковими квітами, і раптом із плямистої від сонця тіні на піщану площадку виступив дивовижний, зовсім неможливий звір, що складався мовби тільки з ніг та шиї, зупинився, повернув маленьку голову і глянув на Гаґа величезними оксамитовими очима.

— Неймовірно… — прошепотів Гаґ. Голос у нього зірвався. — Чудово зроблено!

— Зеброжирафа, — незрозуміло і водночас ніби й зрозуміло пояснив Корній.

— Для людини небезпечний? — діловито поцікавився Гаґ.

— Я ж тобі вже казав: тут нема нічого ні небезпечного, ні загрозливого.

— Я розумію: тут — нема. А там?

Корній покусав губу.

— Тут — це і є там, — сказав він.

Але Гаґ уже не чув його. Він вражено дивився, як піщаною доріжкою мимо зеброжирафи, зовсім поруч із нею, йде чоловік. Він побачив, як зеброжираф схилив нескінченну шию, ніби пістрявий шлагбаум опустився, а чоловік, не спиняючись, потріпав тварину по чубку і пішов далі, повз споруду зі скрученого шпичастого металу, повз райдужне пір’я, що висіло просто в повітрі, піднявся кількома пласкими східцями та крізь прозору стінку увійшов у зал.

— Між іншим, це також інопланетянин, — сказав Корній упівголоса. — Його тут вилікували, і скоро він повернеться на свою планету.

Гаґ сухо глитнув, проводжаючи очима видужалого інопланетянина. Той мав дивні вуха. Себто, точно кажучи, вух майже не було, а голий череп неприємно вражав великою кількістю якихось гуль та вузлуватих гребінчастих виступів. Гаґ знову глитнув і поглянув на зеброжирафу.

— Хіба… — почав він і замовк.

— Так?

— Перепрошую, Корнію… Я думав… Я думав… це все… Ну, оце все, за стіною…

— Ні, це не кіно, — з відтінком нетерпіння в голосі сказав Корній. — І не вольєр. Це все насправді, і так тут усюди. Хочеш погладити його? — запитав він раптом.

Гаґ весь напружився.

— Слухаюся, — сказав він осілим голосом.

— Та ні, як не хочеш — не треба. Просто ти маєш зрозуміти…

Корній раптом урвав себе. Гаґ підняв на нього очі. Корній дивився поверх його голови вглиб залу, де знов уже лунали голоси та сміх, і обличчя його несподівано й дивно змінилось. Новий вираз з’явився на ньому — суміш туги, болю і очікування. Гаґові вже доводилося бачити такі обличчя, та він не встиг згадати, де й коли. Він обернувся.

На тому боці залу під самою стіною стояла жінка. Гаґ навіть не встиг її як слід роздивитися — за мить вона щезла. Але вона була в червоному, мала вугільно-чорне волосся та яскраві, здається сині, очі на білому обличчі. Нерухомий язик червоного полум’я на кремовому фоні стіни. І відразу — нічого. А Корній сказав спокійно:

— Ну що ж, ходім…

Обличчя в нього було як і раніше, немов нічого й не сталося. Вони йшли вздовж прозорої стіни, а Корній казав:

— Зараз ми опинимось у зовсім іншому місці. Опинимося, розумієш? Не перелетимо, не переїдемо в інше місце, а просто опинимось там, май на увазі…

Позаду голосно зареготали на кілька голосів. Гаґ,спалахнувши, озирнувся. Ні, сміялися не з нього. На них взагалі ніхто не дивився.

— Заходь, — сказав Корній.

Це була кругла будка на зразок телефонної, тільки стінки вона мала не прозорі, а матові. До будки вели двері, і звідти тягло запахом, який буває після сильної грози. Гаґ несміливо ступив досередини, Корній втиснувся слідом, і дверний проріз зник.

— Я потім поясню тобі, як це робиться, — говорив Корній. Він неквапно натискав клавіші на невеликому пульті, вмонтованому у стіну. Такі пульти Гаґ бачив на арифметичних машинах у бухгалтерії школи. — Ось я набираю шифр, — продовжував Корній. — Набрав… Бачиш зелений вогник? Це означає, що такий шифр доцільний, а фініш вільний. Тепер вирушаймо… Ось ця червона кнопка…

Корній натиснув на червону кнопку. Щоб не впасти, Гаґ учепився за його светр. Підлога ніби зникла на мить, а потім з’явилася знову, і за матовими стінками раптом стало світліше.

— Все, — сказав Корній. — Виходь.

Залу не було. Був широкий, яскраво освітлений коридор. Літня жінка у блискучій, наче ртуть, накидці відійшла набік, даючи їм дорогу, суворо зміряла поглядом Гаґа, поглянула на Корнія — обличчя її раптом здригнулося, вона квапливо пірнула в будку, і двері за нею щезли.

— Прямо, — сказав Корній.

Гаґ пішов прямо. Тільки зробивши кілька кроків, він тихенько