Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

й статури, що і юний варвар, але відрізнявся від нього зайвою повнотою, яка, втім, не заважала йому рухатися легко й безшумно. На плечі в немедійця висів моток тонкої, але міцної мотузки із зав’язаними на однаковій відстані вузлами, своїми блискучими очами він дивився Конану просто у вічі.

— А ти хто такий?

— Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Я хочу поцупити алмаз Яри — той, що називають Серцем Слона.

Велике черево злодія заколивалося від ледве стримуваного сміху, але Конан не відчув у цьому глуму.

— Присягаюся Белом, богом злодіїв, — просичав Таурус, — я гадав, що тільки в мене вистачить сміливості за це взятися. І ці заморяни називають себе злодіями, фе! Конане, мені подобається твоє нахабство. Досі я завжди діяв самотужки, але наразі, якщо ти згоден, я пропоную спробувати добути цей алмаз разом зі мною.

— То ти теж прийшов сюди по алмаз Яри?

— А по що ж іще?! І я кілька місяців готувався до цього. Ти ж, бачу, чинив з навіяння, чи не так, друже мій?

— Це ти вбив стражника?

— Звісно, я. Коли він з’явився в саду, я саме ліз через мур. Хоч я одразу сховався в кущах, він устиг щось помітити, або йому здалось, що він щось помітив. Коли він підійшов ближче, щокроку перечеплюючись, я підкрався ззаду, схопив його за шию й задушив. Він, як і більшість людей, зовсім не орієнтувався в темряві. У справжнього злодія очі мають бути котячі.

— Ти припустився однієї помилки, — сказав Конан, — треба було відтягти труп якнайдалі в кущі.

— Учи навченого. До опівночі зміни варти не буде. Якщо тепер хтось вийде його шукати й побачить тіло, то побіжить доповісти Ярі, а ми встигнемо втекти. Якщо ж вони не знайдуть його одразу, то почнуть прочісувати сад, і тоді нам не минути лиха.

— Маєш рацію, — змушений був погодитися кімерієць.

— Ще б пак! Але ми тільки марнуємо час на це безглузде базікання. Тепер слухай мене уважно. У внутрішньому дворику вартових немає. Тобто там немає людей, але вхід охороняють набагато небезпечніші від людей створіння. Саме через них я стільки місяців не наважувався йти на діло, доки не знайшов, нарешті, спосіб їх перехитрити.

— А гвардійці, які сидять унизу у вежі?

— Старий Яра живе нагорі. Сподіваюсь, ми зуміємо туди потрапити. Не запитуй поки що, яким чином, — є один спосіб. Увірвемося туди й придушимо чаклуна — він і писнути не встигне. Доведеться ризикувати — можливо, перетворимося на павуків чи жаб, а може, здобудемо казкові багатства і владу. Гадаю, справа варта того, щоб ризикнути.

— Певне, ти знову маєш рацію, — сказав Конан, знімаючи сандалії.

— Тоді ходімо.

Таурус обернувся, підстрибнув і, вхопившись за край муру, із дивовижною для людини його комплекції спритністю видерся вгору, — здавалося, він м’яко ковзнув муром. Конан рущив слідом за ним.

— Світла ніде не видно, — пробурмотів кімерієць, зручніше влаштовуючись на плескатій верхівці муру.

Нижня частина вежі нічим не відрізнялася від верхньої — ідеально гладенький циліндр без жодних отворів.

— Є там і вікна, і двері, та вони добре замасковані, — відповів Таурус, — наразі вони всі закриті. Стражники дихають повітрям, яке надходить через верх вежі.

Сад у внутрішньому дворику був схожий на ставок, що причаївся в напівтемряві, тіні низьких розлогих крон похмуро рухалася під зоряним небом. Загострені до краю відчуття попереджали варвара про наближення небезпеки. Він відчував обпалюючий погляд чиїхось невидимих очей, а ледь чутний запах здибив волосся на його голові, наче шерсть на карку пса, що пронюхав одвічного ворога.

— За мною! — пошепки сказав Таурус. — Не відставай, якщо життя тобі дороге.

Вихопивши з-за пояса щось схоже на мідну трубкуг немедієць тихо зістрибнув на траву у дворик. Конан зробив так само, тримаючи напоготові свого меча, і негайно зробив крок уперед, але Таурус зупинив його порухом руки. Король злодіїв вдивлявся в чагарники, що чорніли збоку від них, усе його огрядне тіло застигло в напруженому очікуванні. Віття кущів раптом сколихнулось, хоч у повітрі не відчувалось анінайменшого подиху вітру, у мороці запалали дві величезні вуглини, за ними світилося ще кілька пар багрових вогників.

— Леви! — прошепотів кімерієць.

— Так. Удень їх тримають у підвалі. Ось чому у дворику немає варти.

Конан швидко перерахував вогники.

— Бачу п’ятьох, хоча тут можуть бути не всі… Зараз накинуться…

— Замовкни! — цитьнув на нього Таурус і надзвичайно обережно зробив крок уперед, водночас піднімаючи трубку.

З чагарників долинуло тихе гарчання, і “розжарені вуглинки” трохи наблизились. Конану здавалось уже, що він бачить величезні роззявлені пащі й довгі хвости з китицями на кінцях, які хльостають по сухорлявих боках. Напруження зростало, — кімерієць перехопив зручніше руків’я меча, готуючись до нападу лютих звірів. Саме тоді Таурус підніс трубку до губ і сильно дмухнув. З трубки вихопився довгий струмінь жовтого порошку, який одразу перетворився на щільну жовто-зелену хмарку, що накрила кущі з палаючими в них очима хижаків.

— Що це за дим? — здивовано спитав Конан.

— Це смерть! — просичав немедієць. — Якщо вітер повіє в наш бік, доведеться рятуватися за муром. На щастя, вітру поки ще немає, і хмарка сідає на кущі. Зачекаємо, поки зона сяде остаточно. Навіть один подих є смертельним.

Ще кілька секунд у повітрі висіли клаптики жовтуватого туману, потім і вони обпали. Таурус жестом показав компаньйону, цю час іти далі. Коли вони підкралися до кущів, Конан гмикнув, побачивши трупи п’яти величезних левів, що валялися на траві. У повітрі стояв важкий солодкуватий запах.

— Подохли, не видавши ні звука! — пробурмотів варвар. — Таурусе, що ж це за порошок?

— Це пилок чорного лотоса, який цвіте тільки в глухих джунглях Кхитаю. Ці квіти вбивають кожного, хто до них наблизиться.

Конан нахилився над мертвими хижаками і похитав головою — для нього, північного варвара, усе це здавалося чаклунством.

— Чому б тобі так само не розправитися з вартою?

— Тому, що в мене більше немає порошку. Навіть одне те, як я його добув, могло б прославити моє ім’я серед злодіїв усього світу. Я поцупив його з каравану, що прямував до Стигії, витягнув із погаптованого золотом мішечка, який охороняв величезний удав… Та ходімо ж, в ім’я Бела! Марнувати час на базікання — це дурість!

Коли вони опинилися біля підніжжя блискучої вежі, Таурус зняв із плеча мотузку з нав’язаними по всій її довжині вузлами й міцним сталевим гаком на кінці. Конан зрозумів задум немедійця й ні про що більше його не питав. Таурус перехопив кінець мотузки трохи нижче гака й кілька разів крутнув ним над головою, приміряючись. Конан припав вухом до