Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

швидше. Збирали, пакували й виносили сміття на купу, викошували лопухи та кропиву. Бабця Фрося закручувала скошені трави в довгу плахту й носила їх у викопану паном Мефодієм яму за в'язами, де запланували робити перегній, щоб потім ним удобрювати квітники (вони ж обов’язково скоро з’являться навколо озера!).

О третій годині під’їхала вантажівка і забрала весь смітниковий врожай. Колишній пустир став схожим на справжній маленький парк.

— Квітка! У нас заведено, закінчивши роботу, ставити квітку, — вигукнула Фрося й запхала букет польових квітів у перила відремонтованого мостика.

— Я буду приводити сюди свій екологічний гурток, — Теодор Степанович замріяно окинув поглядом прибраний парк.

— А ми сюди запустимо коропів і карасів, — разом заявили діди Петро і Василь.

— А ми влаштуємо пікніки, — запропонував Білонога-старший.

— Але вже разом з дітьми, — додав Назарук, а Кундрик кивнув головою у знак згоди.

Десь близько заревів потужний двигун. Усі сусіди закрутили головами навколо, не розуміючи, що відбувається. Машина зі зібраним сміттям давно поїхала. Раптом парканні дошки ляснули по воді. У проламі з’явився зад величезної вантажівки, її колеса виїхали на дощаті щити, кузов почав швидко підніматися вгору. В озеро посипалася стара штукатурка, земля, цегляна крихта, цементні мішки та інше будівельне сміття. Весь уміст кузова зник у воді між зеленими стеблами, лиш целофанові пакети попливли по озері. Їх швидко накрила біла хмара пилюки, ховаючи за собою й острів Закоханих, і залізний місток.

— От гадство! — вигукнула баба Фрося, хапаючи улюблену мітлу, і швидкими кроками, майже бігом, кинулася до вже порожньої вантажівки. Решта теж оговталася та побігла за нею.

— Що ти робиш?! Хто дозволив?! Здуріли! Геть!

Водій, побачивши такий натовп, що на всіх парах пер до нього, розмахуючи мітлами, лопатами й косами, зупинився. А коли відчинив дверцята кабіни, то виглядав дещо переляканим.

— Що сталося? — запитав він.

Мешканці будинку під номером сім кільцем оточили кабіну та навперебій пояснювали, що тепер тут їхній парк, їхнє озеро, а сміттєзвалища вже нема, його забрали, і нема чого тут більше привозити сміття й сипати його в озеро. Вислухавши цю словесну зливу, водій мить помовчав, а потім усміхнувся.

— Так тут толока? А я вже думав, що гайдамацьке повстання. Бо он ваші гайдамаки з косами стоять.

— Хто дозволив висипати будівельне сміття в озеро? — з притиском запитав пан Забродський. — Ми подамо в суд на вас!

— А я що? Я звичайний шофер! А навіщо ви тут прибираєте? Цю територію давно продали під забудову сестрам Захланським. Болото, яке ви називаєте озером, мають засипати. А через рік тут будуть стояти нові багатоповерхівки.

— А як же парк? Як же столітній дуб на острові? — питали себе сусіди. — Як же наші пікніки? Як наша грядка з жоржинами? Як коропи й рибалка?

— Де ж буде жити Тиціан? Невже його переведуть у каналізацію? — з жахом вигукнув Дмитрик, не переживаючи тепер, що хтось розкриє таємницю водяникового існування.

— Усе залежить від нас! Нас багато, і ми не дамо забрати озеро і парк! — бабця Фрося затрясла над головою мітлою та з усієї сили гримнула її держаком по капоту вантажівки. Водій хряпнув дверцятами і, тихо лаючись, поїхав геть, у сірі нутрощі новобудови.

Розділ 5
Мер і акція протесту

На місці колишнього паркану за очеретами, де вчора висипали будівельне сміття, тепер височіла галька, на яку поклали широкий дощаний поміст і велику трибуну. Біля трибуни стояв величезний білборд (ну ду-у-у-уже велика дошка для реклами), з якого приязно-хижо всміхалися будівельні магнатки Львівщини сестри Захланські. Схоже, вони були близнятами. Хай там як, з білборду на всіх дивилися дві блондинки, обкладені однаковим густим макіяжем, в однакових сукнях, обвішані перловим намистом. Збоку від них на великому плакаті красувався мер міста Мирон Іванович Триндикало, з такою ж приязною, але трішки винуватою усмішкою. Видовжене обличчя з кущистими бровами, великі очі, обкидані зморшками, блискуча залисина та модний костюм із сорочкою робили його схожим на черепаху, яку змусили вистромити голову зі свого панцира й усміхнутись. Під Захланськими великими літерами було написано: «Ваша майбутня квартира в новому мікрорайоні Озерному». Напис під світлиною мера менше впадав у очі: «Довіряйте Триндикалу! Він завжди говорить правду! Наш новий мер — старий мер Триндикало!»

Навпроти плакатів і трибуни налаштовував відеокамеру оператор. Очевидно, прибуло місцеве телебачення. А он і їхній білий фургончик стоїть під вербами. Оператор направив камеру так, щоб у кадр потрапили білборд, плакат і трибуна між ними, які чудово затуляли дерева й озеро позаду.

Мер стояв біля помосту й нервово перебирав пом’яті аркуші. Коло нього бігала колами, мов коза на прив’язі, секретарка пані Ангеліна, висмикуючи в нього з рук одні аркуші, подаючи натомість інші, обтріпуючи його піджак від пороху, щось йому пояснюючи.

— Як прямий ефір? А якщо я закашляю або пчихну? П’ять хвилин на мера? Чому так мало?! Яка реклама? — тихцем обурювався мер.

До трибуни підійшли сестри Захланські. Наживо вони виглядали значно старшими, ніж на білборді, але такими ж причепуреними і розмальованими. На руках ці жіночки тримали однакових йоркширських тер’єрів сталевого кольору, песики явно нудилися.

До цієї компанії на височезних підборах пішла телеведуча місцевого каналу Аліна Шприха. За нею, наче чорні змії, повилися мікрофонні кабелі.

— Усі готові? За десять секунд починаємо! — гукнув оператор, махаючи руками й прикипівши оком до видошукача.

— Як починаємо? — мер зірвався з місця й потрапив у кадр.

— Доброго дня, шановні глядачі! — заговорила Аліна, професійно посміхаючись. — Сьогодні наш мер, Мирон Іванович Тириндикало…

— Триндикало! — тихенько виправив її мер, потупивши очі донизу.

— Тириндикало, — знову повторила