Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

обкладені золотими пластинами чаші. За окликом старшого чашника піднесуть їх гостям, відповідно до чину та віку кожного.

Царі сидять півколом на вовняних килимах. Перед ними низькі столи на срібних ніжках. На стільницях тарелі зі смажениною — найкращими шматками баранини і конини. Поміж тарелями солоні й медові коржі, лимони, горіхи, сушений виноград, цибуля. Заповідали предки: спершу трапеза, а розмова тектиме сама собою.

— Чому страв не торкаєтесь? — питали господарі.

— Такий у нас звичай, — відповідали гості, ховаючи очі. — Треба знати того, з ким їси хліб-сіль. А ми один-одного не знаємо.

Так і сидять мовчки. Дивляться на присутніх і проганяють мух. Приємний запах баранячого лою, однак, нестерпно дражнить. Прибулі відвертаються від столу: не гоже бенкетувати в того, хто ще вчора був твоїм ворогом.

У кам’яній чаші, викладеній на землі, яскравою квіткою жевріло вугілля. Спиною до вогнища сидить Іданфірс — цар усіх скіфських царів. По праву руку владики (у ній символ влади — золотий топірець) Аріапіф, господар шатра. По ліву — Скопасіс з Таксакісом, перші царі серед скіфів. Нижче — князі. Серед них головний ратевода Скіфарб і перший радник Євстахій. До князів туляться наполохані греки.

Ревниве око сусідів запримітило, що під Іданфірсом не парчева подушка, а згорнуті килими. Знак того, що господар не вивищує себе перед гостями. Обличчя його привітне і спокійне. Проте уважне око недруга не проведеш: «Візія про нехитре око. Кожен рух завважує хитрий скіф’яра. Бач, бач, скосив очі… Придивляється… Яким кроком зайшов прибулий, чи низько йому вклонився, вітаючись, як глянув на сусіда, коли всідався… Усе бачить старий шуліка, все мотає на білий вус».

— Чого зібрали? Кажіть, що надумали сказати, бо треба завидна прибути до своєї хати, — подав голос Невр, вертлявий, зі скуйовдженим волоссям на голові та щоках чоловік.

— Годі паритись! Починайте, — луною озвалися сердиті голоси.

Жоден мускул не сіпнувся на закам’янілому обличчі Іданфірса. Доброзичливим голосом відкрив збори:

— Привіт усім вам, сміливі наші сусіди, царі царів, Тавр, Агафірс, Андрофаг, Меланхлен, Невр, Гелон, Будин і Савромат. Я, Іданфірс, син Савлія, праправнук Спаргапіта, просив вас завітати до нас, у біле шатро миру. А для запросин маю вагому причину. На наших західних рубежах з’явився ворог в образі перського ведмедя. Як доповіли мої дозорці, Перс перекинув мости через Боспор Фракійський і широкий Істр. Він нахабно перевів своє військо на Європейський материк. Перепочивши, пішов шляхом, що приведе до наших степів. Розказують, військо Перса таке чисельне, що двигтить під ним земля.

Гості задумливо хитали головами. Але очей не піднімали — тупились у вовняний килим, на якому сиділи, склавши навхрест ноги.

— Достославні, настала для нас година печалі та горя. Не будьте байдужими. Не дайте нам загинути. Бо ми або зовсім підемо з цих степів, або з Персом укладемо угоду. Хіба вам від того ліпше? Перс іде однаково, що на нас, що на вас. Коли нас переможе, то не вдовольниться. Тоді й ви не матимете спокою, — палко закликав Іданфірс.

Голос царя (це відмітили про себе всі присутні) під кінець промови тремтів.

— Не матимемо спокою, ой, не матимемо, — підтвердив кремезний Гелон.

— Спільне горе гуртує і зближує, — голосніше мовив Іданфірс, зборовши хвилювання. — Забудьмо старі образи. Обнімімося та випиймо чашу дружби. Станьмо віднині братами.

Скіфські князі підштовхували гостей:

— Чого там, забудьмо старе. Обнімімося, випиймо чашу дружби.

От тільки не квапилися гості брататися зі скіфами, ой, не квапилися… Супилися й відсторонювалися від скіфів, як від набридливих мух.

— То гора до гори не приходить, а людина до людини приходить, — глибокодумно зауважив Скопасіс і потягся з повною чашею до Меланхлена.

— Раніше я з тобою не їв ні хліба, ні кисляку. І тепер не стану, — буркнув Меланхлен і загорнувся у чорний плащ.

Пересмикнув плечима Скопасіс і важко сів на подушку. Перевів очі на Іданфірса. Вид царя царів незмінний — привітний і спокійний. Хіба могло бути інакше? Привітне обличчя — ключ до зачинених дверей. А міцні двері сусідів будь-якою ціною треба відчинити! Навіть ціною самоприниження, що для скіфа, дитини степового вітру й волі, найтяжче дається. Він, Іданфірс, таки схилить сусідів на свій бік. Згоден, його люди докучали сусідам грабунками. Та коли загальному добробуту перешкоджає сильний ворог, то варто забути образи. Треба гуртуватися, триматися купи.

Вивишив голос Скіфарб, прозваний Кривим Демоном. Невисокий жилавий чоловік, з голим чотирикутним черепом. А стільки ж то на його головоньці рубців і червоних шрамів!? Не чоловік, а злий демон — безжальний і страшний. «Довіку тебе б не бачити», — подумки бажав собі не один гість.

— Дарій веде такі сили, яких не бачили ні орли-могильники, що літають над нашими степами, ні вовки-сіроманці. Сімсот тисяч озброєних вояків.

— Сімсот тисяч? — жахнувся білявий Будин.

— Так, сімсот тисяч, — підтвердив Скіфарб. До того ж багато на конях і закутих у лати. Жодне царство не в змозі протидіяти війську Дарія, дати йому достойну відсіч.

Вклинився в розмову князь Євстахій, місце якого поруч із ратеводою:

— Поодинці не зможе, а коли об’єднаємося, то зможемо. Товариші, друзі, не пустимо ворога в свої поселення і землі.

— Кожний хай сам дбає про свою голову, — буркнув Агафірс і нервово струснув фарбованим, яскраво-синім чубом.

— Моя хата скраю, — піддакнув бритоголовий чолов’яга зі страхітливими вусами. Тавр.

Гості кидали підохочувальні позирки один на одного. Хто перший осадить господарів, друзяки?

– І чого, скажіть, Перс рухається шляхом, який приведе його до ваших степів? — глузливо спитав Тавр, накручуючи на палець смоляного вуса.

— Звісно, чого… Щоб захопити наші землі, а людей і худобину взяти в полон, — спокійно пояснив князь Євстахій.

Тавр кинув мучити вуса. Світив навсібіч зубами.

— А мої