Читати книгу - "Погана"

дивовижно. Це ціле багатство. Може, сьогодні мій щасливий день?

– Хочете, я це напишу?

Він дістає з кишені ручку «Монблан» і нашкрябує суму на шматочку білої картки. Вимальовує вишуканий, оздоблений завиточками знак фунта – більший, ніж потрібно, ефектний, ніби щоб привернути мою довбану увагу.

Я збираюся його дотиснути, здерти з нього більше. Жодному чоловікові більш не дозволю мене наїбати. Цей гіркий досвід я отримала від Ніно.

– Триста тисяч.

– Даруйте?

– Давайте триста, і по руках.

Я плюю на долоню і простягаю її, чекаючи, що чоловік її потисне. Старий чухає свою лисувату голову. Тонке сиве волосся витке й сухе; треба б йому купити кондиціонер. (Я знаю, що в житті є щось крім волосся, але з цього цілком можна почати…) Шматки лупи опускаються йому на плечі, як сніжинки різдвяного ранку. Хоч би він припинив чухмаритись. Це вже ціла хуртовина. Сніговика зліпити можна.

– Боюся, ця цифра занадто висока, мадам. Ми виконуємо дуже, дуже точні розрахунки, коли проводимо оцінку…

Бла-бла-бла, бля.

– Хочете діаманти? То давайте мені гроші. Або я піду.

Добре.

Я краще стала вести перемовини. Для цього потрібні врівноваженість і яйця.

Чоловік дивиться з-понад своїх окулярів-половинок і схиляється до мене.

– У такому випадку, мадам, бажаю вам удалого дня.

Він складає обтягнені твідом руки на грудях і притупує черевиком по дерев’яній підлозі. Ой, схоже, він хоче, щоб я пішла. На слабо бере, покидьок.

– Молодчина, Алві, – говорить Бет.

Я озираю його ювелірну крамницю. Тут торгують антикваріатом, а ще годинниками, вінтажними брошками та діамантовими каблучками. На стінах – картини та рудуваті фотокартки. Вікторіанські візерунки. Скринька зі слонової кістки. Людський череп, досить кумедний на вигляд, із кремовою потилицею та побитими зубами. «Гай-гай, бідний Йоріку!»[17] Утім, його я не хочу (якщо тільки це не Ніно). І він здається типу надто громіздким, щоб носити з собою.

Я помічаю прадавній годинник із зозулею, що вмостився на запилюженій полиці.

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, і я хочу цей годинник.

Я вказую на полицю. Чоловік обертається, щоб поглянути. Чесне слово, не знаю, чому я таке ляпнула. Насправді він мені навіть не подобається. Він пишно оздоблений, різьблений і надто вже недолугий, із дратівливими римськими цифрами, обтицяний дурнуватим листям. Лакований, дерев’яний, із мідними ланцюгами та висячими маятниками. Угорі маленькі дверцята, з яких зозуля має висовувати голову. Либонь, щось таке моя бабуся могла купити в подорожі до Шварцвальда 1928 року.

– Виторгували, – говорить він. – Я перекажу гроші цієї ж миті, просто на ваш рахунок.

Я простягаю чоловікові прикраси Елізабет і міцно плескаю його по плечу.

– Ні, мені вони потрібні готівкою.

З його піджака здіймається хмарка лупи. Я витираю руку об свою сукню.

За якусь хвильку чоловік повертається з десятком чи й більше товстих рулонів банкнот. Я перераховую їх усі до одної. Усе правильно, до останнього пенні. Я відкриваю годинник і засовую гроші всередину. Запалюю святкову цигарку. Ю-хууу! Повірити не можу. Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, усі мої. Я з широкою усмішкою крокую з ломбарду до «Берлінґтон Аркейд». Мало не бігом минаю магазини. Ой, погляньте, мені подобається цей браслет…

Але зараз не час бігати крамницями.

Ні, ці гроші мені потрібні на Ніно, на горілку, на перельоти і все таке.

Мені потрібно знайти Ніно та решту грошви. Двісті штук – це непогано, але це не правосуддя. Лише початок. Кому, в сраку, потрібна та дурнувата вілла Бет? То й що, що я її спалила? Куплю собі ще одну. І ще один класичний автомобіль.

Я стрімко виходжу з «Аркейд» і потрапляю на Пікаділлі. Вихлопні гази й запах кави з сусідньої кав’ярні «Каффе Неро». Кавовий аромат нагадує мені про Ніно. Йому подобалася міцна й чорна. Без молока. Без цукру. (Не уявляю, як він міг таке пити.) Спогади сповнюють мене, і я заплющую очі. Я майже відчуваю його смак, з гірким еспресо на губах. Землистий тютюн. Запах потертої шкіри. Його вуса підковою дряпливо труться об мою шкіру.

Ні. Ні. Його немає. Немає. Я хитаю головою, щоб витрусити його обриси зі свого мозку. Богом клянуся: відрікаюся від чоловіків. З мене досить. Починаю життя спочатку, стаю незайманкою. (Гмммм, а це взагалі можливо? Може, моя дівоча пліва заросте назад? Буду тугенька, як куряча дупка.)

Я знову зиркаю на застосунок айфона, але там досі зазначено аеропорт. Тепер, коли я дістала грошенят, я можу вирушати.

– ТАКСІІІІІІ, – гукаю я, махаючи рукою.

Ні. Чорти б тебе вхопили, Ніно. Ти тепер мертвий для мене. Я відчуваю смак грошей – і шоколадних крихот, з того коржика, подарованого «Рітцом», що досі тануть у мене в зубах.

Розділ третій

Аеропорт Гітроу, Лондон

Я грюкаю келих шапанського на барну стійку й оглядаю натовпи, що сновигають навколо. Ніно тепер уже може бути де завгодно – на Балі, Фіджі, Міссісіпі… Або, ще гірше, він може бути тут. Він може ховатися в натовпі, стежити за тим, як я накачуюсь ігристим. Чекати, доки я відключуся і він зможе пришити мене одним рухом. Я звужую очі й оглядаю зграї одягнених зі страшним несмаком туристів. Ніхто не озирається. Ніхто мене не помічає.

Офіціант доливає мені шампанського. Я п’ю великий ковток і здригаюся. Воно холодне, бульбашкове і з бездоганною гірчинкою. Світло-золотава рідина плескає у високому кришталевому келихові. Я дивлюся, як піднімаються бульбашки. Скільки я вже випила? Це має бути останній. Мені потрібно зберігати ясний розум. Я маю бути як піонерка, завжди готова.

Я вихоплюю айфон Бет зі своєї сумочки і проводжу пальцем, оновлюючи застосунок для стеження, знову і знову, знову і знову. Але ні, він усе повторює одне й те саме. Він був тут, в аеропорту Гітроу, просто отут, у терміналі 5. Але минуло вже кілька годин. О Господи, чому нічого не змінилося? Ці довбані технології мене ненавидять. Так завжди було, і так буде. Годинники, настінні й наручні, зупиняються в моїй присутності, ніби в мене якесь магнітне поле, що сплутує всі цифри. Я об заклад готова битися, що цей дурний застосунок зламався. Усе. Він зник. Це кінець…

Я жбурляю телефон назад на стійку й ковтаю залишки шампанського.

– Чому всі хлопці мене кидають? – питаю я, ні до кого не звертаючись.

– Бо ти психопатка, – припускає Бет.

– Яка радість. Так. Дуже допомогла.

– Ніно не перший, ти ж знаєш. Були вже Алекс, Ахмед, Саймон, Річард, Майкл… мені продовжувати? Бредлі, Джеймі, Стюарт, Гаміш, Норман, Гемфрі, Джордж, Джон, Пол, Марк, Кларк, Мадхав, Мохаммед, і Деніел, і Патрік… Але знаєш що? Почалося це все з тата. Він тебе кинув, коли тобі був один рік.

– Замовкни, Бет. Стули свою йобану пельку. Тебе тато кинув так само.

Утім, вона має рацію; тато був першим, хто мене кинув. Він не міг витримати мого вигляду. Продержався лише дванадцять коротких місяців, перш ніж зникнути назавжди. Ніно витримав менше тижня. Либонь, я стаю все гіршою.

Я відкриваю «Ютуб» на телефоні й шукаю «самозахист». Першим відкривається «П’ять крутих прийомів самозахисту». Вочевидь, «сильні» – це нові «худорляві» дівчата-пауерліфтерки: #GirlsWhoLift. Упаду йому на хвоста, мов Гіларі Свонк. Накачаюсь, як Річ Фронінґ[18]. Я маю бути готова до бою.