Читати книгу - "Богдан Ступка"

із пляшкою шампанського, як міфічний Паріс, яблуко якого обирає найвродливішу: «Вона тоді крізь сльози починає сміятися… У шлюбі треба вміти вчасно приголубити, погладити, поцілувати. Тоді розумієш, що в тебе є її підтримка, а в неї – твоя».

Армійські будні привели до кумедної здибанки з іваном Миколайчуком, своїм майбутнім хрещеним батьком у кіно. З ним доводиться мимоволі познайомитися в середині шістдесятих. В ансамблі пісні й танцю здружується зі співаком Ференцом із Закарпаття. Чомусь починає багато йому розповідати про івана Миколайчука, хоча сам не був із ним знайомий. Після «Тіней забутих предків» це ім'я – надпопулярне. Якось вигадує: «Ми з Іваном хороші друзі. Часто ходимо один до одного в гості». Через кілька місяців опиняється на гастролях у Харкові. Відвідують із Ференцом прем'єру фільму Павличка і Денисенка «Сон». Сідають в останньому ряду. На прем'єру прибуває і Миколайчук, виконавець головної ролі – Шевченка. Ференц наполягає – підійди та підійди до Миколайчука. Чує вперту відмову: «Ну чого я буду йому заважати?» Після фільму купують морозиво і стають біля Будинку офіцерів. Аж раптом неподалік зупиняється Миколайчук, розмовляє з якоюсь жінкою. Ференц знову наполягає: «Це ж твій хороший знайомий!» Доводиться капітулювати – адже стільки вже нафантазував! Переходить дорогу і звертається до Миколайчука: «Я актор, зараз служу в армії». Той здивовано витріщився на нього. Бравий солдат Богдан дякує йому за фільм і ретирується – повертається до Ференца. Той щиро здивований: «Оце так друзі…» Товариш пояснює: «Та це він у кепському настрої».

У 1966 році, після закінчення військового конферансу, відбувається зустріч із Сергієм Данченком: «На сцені заряджаєш сам себе. Не варто цього чекати від публіки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нікому не потрібний і не цікавий. Чи може кожен бути актором? Шекспір сказав, що весь світ – театр, а Сковорода додав, що кожний грає ту роль, на яку його поставили. А ставить на роль Бог». І режисер Данченко!

Богдан Сильвестрович згадує друга: «Ще невідомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас єднало повне творче взаєморозуміння. Сергій Володимирович не любив понтів. Він закінчив геологічний факультет Львівського університету і Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Ніколи не звертав уваги на суєту. Не любив, коли щось доводять у коридорах та буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену і зіграти. Ото найбільший доказ. І ще треба завжди сумніватися. У Драча є гарний вірш. Поет питає у Господа, чому так безперебійно працює Сонячна система. А Бог відповідає: "Я завжди сумнівався". Таке ставлення до себе – прогрес, а переконаність – пиха».

Тандем Сергія Данченка та Богдана Ступки розпочинається у Львові в театрі імені Марії Заньковецької 1966 року спектаклем за п'єсою Віктора Розова «В дорозі»: «Із Данченком у моєму сприйнятті мало в'яжуться уявлення про "офіціоз" чи задану "театральну систему". Хоча в нього була і своя художня система, і свій авторський театр. Але багато в чому він був незвичайний художник. І в театрі імені Заньковецької, і згодом в театрі імені Франка не відразу звикли до того, що він "без понтів". Без нав'язування «методик», жорстких принципів. Усе йшло в нього від серця. Чимало – від його мовчання. Його мовчання – справжнє золото. І репетирував він майже завжди мовчки. П'єса Розова "В дорозі" – одна з наших перших спільних робіт – для свого часу була викликом. Така драматургія у принципі важко пробивалася на українські підмостки… Випробував себе в цій п'єсі про розгніване покоління 60-х. Він іноді підходив і єдине, що міг сказати: "Уся надія на тебе…" І тут важливо пригадати чудове сценічне оформлення цієї постановки: дорога, по обидва боки висвічують ліхтарі, а я (точніше, мій герой Володя) робить вигляд, що біжить. Пам'ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янівського, і мене вже ноги самі понесли – кудись уперед, назустріч вогням… Назустріч "світлому майбутньому", куди нас усіх наполегливо кликали».

Так оцінює 34 роки, протягом яких їм судилося співтворити: «Я багато чого навчився у нього, а він, напевно, у мене. Я вдячний Сергію Володимировичу за підтримку, за розуміння. Адже я завжди сумніваюся у своїх силах, допоки не зрозумію, що ж повинен зіграти. Буває, вийду на сцену і розумію, що від мене режисер чекає чогось неймовірного… а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролі. Болісно переживаю, якщо не виходить. А Данченко міг одним словом, поглядом підтримати, підказати і примусити йти саме тією стежиною, яку він накреслив як постановник. Згадую, як на спектаклі "Украдене щастя", вийшовши на сцену в ролі Миколи За-дорожного, раптом почув легкий сміх у залі. Мене просто перекрутило: трагічна хвилина, а тут сміються, невже я не зумів захопити глядача? Після прем'єри Данченко мене заспокоїв: "Цей сміх говорить про живе сприйняття залу, і твоєму герою глядачі співчувають"».

У 1970 році заньківчани з величезним успіхом гастролюють у Києві. На їхні вистави влаштовують справжнє паломництво. У залі театру Франка щовечора – аншлаг. Глядачі юрмляться і в проходах. Після кожної вистави шанувальники львів'ян гуртуються, співають українських пісень, вітають акторів квітами. У 1970-му Ступка тріумфує в Києві і на студії імені Олександра Довженка. Перша його картина – «Білий птах з чорною ознакою».

Юрій Іллєнко, режисер «Птаха…», пише сценарій разом із Іваном Миколайчуком. Ставлять зухвалу мету – підняти суперечливу, болючу тему антирадянського підпілля на Західній Україні. Головним героєм, якого мріяв зіграти Миколайчук, роблять саме інсургента, Ореста Дзвонаря. Сценарій пощастило затвердити. А от на знімальному майданчику розпочинаються бойові дії. Кінобюрократія не дає згоди на жодного запропонованого режисером актора. А Миколайчуку взагалі заборонили навіть думати про Ореста. Той, хто втілив світлий образ Кобзаря у фільмі Павличка і Денисенка, – це ж наш український радянський ідеал. Хіба може такий позитивний красень стати на бік ідейних ворогів КПРС?

Доводиться шукати непозитивного. Долю «Птаха…» великою мірою порятував Механтроп. Ступка після першої ролі назавжди зажив слави найпереконливішого сценічного злодія. Спочатку їде на київську студію на проби для епізодичної ролі. У величезному павільйоні йому наказують сісти на пліт. Та з автоматом у руках читати текст. Кричить, ніби зі сцени, з усієї сили: «Це