Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

його підтримка багато означає, передусім вселяє впевненість…

Минали місяці — тривожні і неспокійні. Бондар посилав запити, але відповіді з різних міст країни були невтішні: “Музейних експонатів немає, нічим не можемо допомогти…”

Вагання і сумніви не давали спокою, він не знаходив собі місця. Час, завжди чудовий лікар у таких ситуаціях, тепер не втішав. Від настирливих пошуків — ніяких наслідків, а відтак зароджувалося недовір’я, підозра. Помічав на собі запитальні погляди деяких своїх співробітників. А до Наркомату освіти почали надходити листи з нагадуваннями.

Навесні 1944-го в історичний музей прийшов новий директор. Бондаря перевели заступником по науковій частині…

Візит ревізора Наркомату фінансів не здивував Івана Васильовича. Стурбувало інше — тон і спрямування розмови, яку той розпочав:

— До війни ви, товаришу Бондар, були директором історичного музею. Отже, відповідали за збереження експонатів.

— Авжеж.

— Що ви зробили перед самою окупацією фашистами Києва?

— Значну частину експонатів, і серед них найцінніші, відправив у тил.

— Саме це мене й цікавить. Ми, ревізори, — наголосив, — визнаємо лише документи. Офіційні! Ви їх маєте?

— Прошу, вислухайте…

— Тільки не треба емоцій. Повторюю, мені потрібні документи або ж саме золото, скарби.

— Хто б мені їх видав тієї лихої години?

— Той, хто прийняв від вас експонати, — карбував кожне слово ревізор.

— За відправлення майна Академії наук відповідав Черняк. Йому ми здали одинадцять ящиків. В одному з них золоті експонати.

— А хто здавав?

— Сенченко Олександр Петрович, секретар партійної організації музею.

— Він може підтвердити?

“Схоже на допит”, — подумав і по паузі відповів:

— На жаль, ні… Олександр Петрович не повернувся з війни, пропав безвісти, — голос Бондаря від напруги і хвилювання тремтів.

І в ту ж мить у двері постукали. Іван Васильович подивився на ревізора і тихо вимовив:

— Прошу, заходьте…

— Вам лист з Москви. — Співробітниця музею поклала конверт на стіл і вийшла.

Іншого разу Бондар відклав би цього листа, але зараз не втримався, розрізав конверт, витяг аркуш паперу. Від хвилювання літери стрибали перед очима: “На ваш запиг повідомляємо: експонати Центрального історичного музею перебувають в Уфі”.

Слідчому було над чим сушити голову. На столі в нього незвичайний матеріал: як свідчать ревізори Наркомату фінансів, деякі золоті експонати історичного музею втратили у вазі. Не вистачає тридцяти грамів. Ситуація ускладнюється тим, що з часу відправлення золотих виробів на схід минуло понад три роки. Тому-то він ще й ще вчитувався в матеріали, аналізував акти перевірки ревізорів, зіставляв їх з документами, вкладеними в ящик разом з коштовностями. Факти були незаперечні: бракує тридцяти грамів. І вина за це повністю лягає на колишнього директора історичного музею, який відправляв експонати на схід.

За свою багаторічну практику слідчий звик керуватися лиш конкретними фактами, доказами, документами. Того вимагала його професія. Однак у даному випадку інтуїція підказувала: не слід поспішати з категоричними висновками. На це наштовхували його і розмови з Бондарем. Надто різняться документи, які є в нього, і свідчення самого директора. З тону розповіді вчувалося, що Бондар зовсім не такий, яким дехто його малює. Справді, жодного разу не скомпрометував себе до війни, коли обіймав різні посади — від рядового співробітника до директора музею. Вихідець із простої сім’ї. Та й коли нависла загроза фашистської окупації, зумів врятувати скарби у надзвичайно складній ситуації. Показав приклад стійкості, мужності, вірності Батьківщині. Вирвався з полону, був підпільником на Київщині, відновив музей…

І раптом — тридцять грамів… Півпуда і тридцять грамів.

Бондар не знаходив собі місця: “Не збагну, що сталося… розберіться в усьому, прошу… Справа моєї честі, зрозумійте…”

То був голос совісті, і слідчий розумів: треба розставити всі крапки якомога швидше. Кожен день, кожна година — нестерпні муки для Бондаря, і невідомо, чим усе може скінчитися для нього, коли довкола густішають хмари недовір’я.

І слідчий не зволікав. Порадився з археологами. Був переконаний: таємниця “схуднення” золота приховується в самому… золоті. І незабаром авторитетні фахівці підтвердили його припущення: під час транспортування залишки землі, які прилипли до експонатів, відпали. Тридцять грамів землі…

Слідчий увійшов до музею, спроквола прочинив двері кімнати, в якій працював Іван Васильович. Хвилювався, як ніколи:

— Добрий день, — привітався.

Бондар хрипко відповів:

— Добрий… Якщо добрий…

Слідчому хотілося багато сказати в цю мить, розповісти про всі свої сумніви і вагання, проте він тільки поклав на стіл перед Бондарем аркуш паперу і м’яко промовив:

— Вибачте, Іване Васильовичу, за всю цю тяганину… Ось акт експертизи.

Володимир Глушко
ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ
Повість

Хрипкий голос із динаміка гучномовного зв’язку лунко; розлягався в приміщеннях підземної ракетної бази Лоурі. Заціпенілі люди у пускових шахтах, тунелях сполучення, на пунктах керування запуском ракет, у бункерах особового складу напружено слухали: говорив оперативний черговий:

— …Троглодити! Це я, Кеннан. Я звертаюсь до вас востаннє. І кажу вам: будьте ви всі прокляті! Тому що всі ви — вбивці! І ти, Брайлі, і ти, Фрікер, і ти, Ліндберг… Ви нічого не знаєте про наше чортове підземелля і, що найстрашніше, нічого не хочете знати. Ви кроти, сліпі, обмежені кроти. Я зневажаю і проклинаю вас усіх! Прощавайте!

Різкий звук пострілу примусив усіх здригнутись…

По бетонній дорозі, що серпантином звивається між гір, мчить відкритий джип. У машині двоє: за кермом капітан, поруч з ним — лейтенант, Едвард Макклорі. Капітан, час від часу гигочучи і жестикулюючи, дає новачкові “увідну”:

— З нашим шефом служити буде не нудно. Генерал і Хіггінс — найунікальніший тип. Доісторичний. Допотопний. Такого немає в жодній армії світу. Можеш мені не вірити, але його зовсім випадково викопали із землі сапери, коли рили котловани під пускові шахти. Ясна річ, сапери в антропології — слабаки. Ледве розібралися, що перед ними не мавпа, а прадід Адама. І вирішили передати його останки в музей. Як вічну пам’ять про наших далеких первісних предків. Однак Хіггінс раптом відігрівся, ожив і зробив успішну військову кар’єру. Зрештою його висунули в командири підземної ракетної бази. Недаремно, звичайно. Що не кажи, троглодити мають досвід печерного життя, а це в наших шахтах ой як необхідне. В усякому разі, хлопче, якщо підземний гарнізон Лоурі вціліє в своїх бункерах після ядерної війни, то його очолить суб’єкт, що чудово володіє довбнею.

Доїхавши до пункта управління бази — величезної куполоподібної споруди, капітан підморгнув на прощання і повернув назад.

У кабінеті генерала явно не вистачало світла. Тільки настільна лампа вихоплювала невелике коло на його письмовому столі. В її слабому світлі Хіггінс, не кваплячись, перегортав особову справу Едварда Макклорі.

Едвард сидів навпроти Хіггінса у м’якому обертовому кріслі і, користуючись паузою, вивчав зовнішність