Читати книгу - "Сонячний вітер"

наш. Принцип я потім поясню. Доки літав, багато що змінилося.

Вони сіли в машину. Геннадій почувався украй стомленим.

— Ей, — раптом згадав він, — а чому на космодромі Горбунов, Непал? Я думав, вони мене привезли.

Гарик на мить знітився.

— І думав, що три роки пробув у летаргічному сні, еге? — Гарикові зуби знов блиснули матеріально, коли він напівобернувся до Геннадія. — Вони ремонтували поблизу щось, збіг, розумієш?

— Міражі…

— Міражі, міражі… Міражі не моя компетенція. То вже тобі треба було займатися міражами на Короборо.

— Я й пробував…

— А тебе вкрали! Ха-ха! Анекдот, — Гарик від захвату крутив головою, а Геннадій непомітно для себе заснув, наостанок пригадавши, що не привітався з хлопцями зі “Спартака”.

Зараз він трішки прийде до тями після сну, і все проясниться. Знайома кімната готелю, ліжко в стіні, синє світло стелі. Той самий плед з китицями, деякі китиці він колись порозпускав. Для певності розпустив ще кілька китиць і побачив, що спати його поклали в комбінезоні. Коли вже не спромоглися розбудити, то принаймні роздягли б. Він здивувався ще більше, коки, постукавши, зайшов Гарик Айвазян — і теж у комбінезоні.

— У вас що, поламалися кондиціонери? — замість привітання спитав Геннадій.

Гарик задумався на мить і махнув рукою.

— Так-так, зараз усе налагодиться, я й забув. — Гарик відхилив двері і щось крикнув у коридор. — Готово.

Датчик показав, що в кімнаті досить кисню, нормальна температура, і можна скинути скафандр. Гарик теж показав свого чорного чуба.

— Ну, здоров по-людськи, — сказав Гарик, і вони поцілувалися.

— Це було гарно з вашого боку — подбати, щоб я не змерз, — не втримався від іронії. Він саме згортав постіль і ховав у стіну ліжко.

— Та ми вже не хотіли тебе турбувати. А пледом укрили за звичкою. Ти добре виспався?

— Спасибі, не снилося нічого.

— Маєш якесь бажання?

— Безперечно. Поїсти, прийняти нормальну ванну і Майку побачити, якщо ви її не вигнали кудись.

— Ах, Майка, я й забув! Ну, безперечно, Майка! Та вона, мабуть, ще й не знає нічого. Або дуже зайнята. Я покличу зараз — і Гарик націлився на двері.

— У вас що, і телефони поламані?

— Все я забуваю од радості тебе бачити. Ай-я-яй!

Гарик натиснув кнопку в стіні і крикнув:

— Майко, гони сюди, у тридцять третю.

Геннадієві здалося, що перед тим, як він подумав про телефон, на стіні не було тієї червоної цятки-кнопочки і блискучого люстерка.

— Щось ви дуже тут забудькуваті стали, — сказав Геннадій.

— Та забігалися, знаєш, сезон.

— Я скупаюсь, а ти скажи, нехай їсти принесуть.

— Зараз.

Геннадій пішов у ванну, і йому здалося, що нічого в ній не змінилося з тих пір, як він побував тут востаннє. Геннадій ніколи не купався у воді-всезмийці, не сушився струменем повітря, а користувався давніми способами купання, які тепер культивували тільки ультра-йоги: звичайна Н20, холодна й гаряча, і шмат мила, бажано “Сосновий бір”, а для витирання — рушник. Рушник висів там, де він колись його повісив, зелений брусочок мила лежав, де він його поклав. У Геннадія потеплішало в грудях: товариші пригадали його звички, і те, про що він помислював, розмовляючи з Гариком, збулося з ювелірною точністю. І коли гарячий струмінь води вдарив у тугі плечі, він відчув себе вдома.

— Ти скоро? — Гарик стукав у двері ванної.

— Відколи ти такий соромливий став? — Геннадієві було весело.

Він лежав у воді й думав про Майку. Вони не бачилися цілу вічність. Останній раз вона була в зеленому платті.

— Вилазь, тебе чекають, — Гарик пританцьовував за дверима.

— Не стогни. Я йду.

Безперечно, Гарику заздро.

Геннадій змусив себе довго витиратися, потім, не поспішаючи, натяг спортивного костюма, якого, всупереч інструкціям, завше носив під комбінезоном. І ще акуратно склав комбінезон, і аж тоді вийшов.

Ріжте мене на шматки, Майка була в зеленому платті! Кинулася йому на груди. Гарик нацупив на голову шолом і тихенько вийшов.

— Як ти тут? — нарешті спитав Геннадій.

— Нічого, працюю…

— Я тебе забираю з собою. Відтепер досить оцих випадкових наїздів!

— Ти це й першого разу казав.

— Ну, тепер без ніяких. Звичайно, якщо ти згодишся.

— Я поїду. Що трапилося з “Андрійком”?

— Біс його знає. Утворився якийсь накип у соплах. Довелося сідати на Короборо.

— Ну, звичайно, якби не накип, то ти б собі спокійнісінько прямував до Землі.

— Я б ще заправився на “Вогнику”…

— Зрозуміло. Ну, їж, — Майка зітхнула.

На столику стояли балканські овочеві консерви, кавказькі м’ясні, словом, уся їстівна архаїка — на смак Геннадія, а віншувала стіл пляшка сухого вина…

— Чому одна склянка? — спитав Геннадій.

— Я не п’ю, — сказала Майка.

— Так за зустріч же!

— Не можу, вибач. Так, так, негаразд себе почуваю.

— Хоч їж, — сказав Геннадій.

— Я не їм цього.

— А, я забув. Тоді не дивуйся мені, — він накинувся на їстиво.

Через деякий час йому здалося, що всі ці банки-склянки — запаси з його корабля. Він пам’ятав тавро — троє сплетених кілець — продукти, виготовлені спеціально на його замовлення.

— Звідки у вас мої продукти?

— Не вигадуй. Ти вже наївся і починаєш вигадувати, — Майка перебрала всі банки. — Ніяких твоїх трьох кілець немає.

— Справді-бо — немає.

— Це все від того, що я можу простягнути руку і доторкнутись до тебе, — сказав згодом Геннадій. — Можна?

— Спробуй.

Він взяв її руку в свою, торкнувся вказівним пальцем каблучки, подарованої ним же, коли вони вирішили, що заручилися.

Каблучка, здавалося, уже вкипіла в Майчин палець.

— Давай одружимося, — сказав він раптом, — негайно.

Хотів крутнути каблучку довколо пальця — вона не піддалася. Майку струснуло.

— Боляче, люба?

— Ні. Скільки вже можна бачитися наїздами?

— Піди намиль пальця, вона сповзе. А то доведеться пиляти.

Небавом Майка вийшла з ванної. Щось у ній змінилося, подумав Геннадій. Наче поменшала. І обличчя… Три роки минуло, боже мій!

Весь час вони були разом. Гарик виявився свійським хлопцем: звільнив Майку від її обов’язків. На невизначений час, сказав.

Потім уже Геннадій завважив, що треба поговорити про своє повернення в ескадрилью. Він пішов до Гарика.

— Тобі набридло з Майкою? — спитав майже грубо Гарик.

— Не заводься. Мені набридло нічого не робити.

— Що ти хочеш?

— Хочу додому. Скоро має бути корабель?

— Чого не знаю, того не знаю.

Геннадій свиснув.

— Ти начальник чи двірник?

— Начальник, але я знаю, що скоро корабля не

— Так-так, ти маєш рацію, станція згортається…

— Я тобі нічого не казав.

— Хіба? Справді, нічого. Але станція згортається. Як непродуктивна…

— Коли ж вас забиратимуть?

— Сказали: чекайте. Знаєш цих бюрократів: станція маленька, можна і в останню чергу…

— Що ж мені