Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

тобі теж не раз хотілося дізнатись, на що вистачить сміливості, а на що — ні. Зумієш подолати свій страх чи страх подолає тебе. Я справді хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерські групи при кіностудіях. Але щоб стати професійним каскадером, треба чимало знати і вміти — водити машини різних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джіу-джітсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-різному, але я вирішив готуватися до нього серйозно.

— Ще б пак. До такої професії будь-хто готувався б серйозно, — погодився я, тішачись, що Інга все ж таки сказала правду.

— І незабаром ти знову зніматимешся у фільмі?

— Хотілося б, — нерішуче мовив Роман. — Аби тільки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кіностудію.

— Ще й фільм, напевне, про війну… — вже не можу приховати заздрості.

— Ага, про війну, — мрійливо всміхнувся Чорногора, вловивши мій настрій. — Про групу розвідників, яка діє у ворожому тилу. Хлопці потраплятимуть там у такі ситуації, що без каскадерів їм не обійтись. Та й трюки, скажу тобі, карколомні. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справді не лякає, — задумливо додав Роман. — 3 таких фільмів і починається шлях у каскадери.

6

Ні, що не кажіть, а на знайомства мені сьогодні щастить. Після обіду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залізничного вокзалу, щоб відшукати батька. Я вже був неподалік цієї будівлі, якій бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водій, худорлявий рудоволосий чоловік, висунувся з кабіни й уважно придивився до мене:

— Куди ж це ти, вождь могікан, зібрався?

— Та батька розшукую.

— Батька, кажеш? А ти, часом, не інженера Любича син? Щось дуже схожі.

— Любича, — кивнув я.

— Валерка, значить, — просвітлів з лиця бульдозерист. — Мені про тебе Інга розповідала, моя донька.

Почувши про Інгу, я чомусь одразу знітився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дівча.

— Тоді сідай, підвезу. Оце підремонтував свого «динозавра» — і знову в бій. Через місяць залізниця уже має прийти до міста. Від БАМу ведуть, уявляєш?

Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залізниці, і хутко заліз у кабіну.

— Може б, ви мене й до самої залізниці довезли? — одразу ж пропоную свій варіант подорожі.

— Туди й прямую. От тільки без дозволу батька… Сам розумієш…

— До чого тут дозвіл батька? Я самостійна людина. Куди треба — туди їду.

— А, ну хіба що так… — розсміявся батько Інги. — Тоді, звичайно… Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе відправлять у кабіні якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здіймають.

Біля вокзалу він справді зупинився і запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помічаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожі батько, а є змога вже через кілька хвилин побачити, як прокладають залізницю.

Вокзал здався мені досить красивим. Колони, широкі сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника… Але все це я ще бачитиму безліч разів. Інша річ — будівництво залізничної колії. І батько Інги зрозумів мене.

Поминувши будівлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путівцем, проте досить скоро звернули з нього і подалися просто через тайгу, петляючи між малесенькими сірими озерцями, та підминаючи гусеницями кущі і деревця. Братися тайговим бездоріжжям було значно приємніше. Бульдозер ішов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослі, отож ні вибоїн, ані пилюки.

Я з цікавістю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, які раз по раз відкривалися праворуч нас, на тайгові галявини, що зблискували двома-трьома мініатюрними озерцями, котрі сполучалися між собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космічної орбіти велетенські океани. А ще — бульдозер уявлявся мені космічним всюдиходом, що просувається по незвіданій планеті дерев та озер. Дивовижно красивій планеті, на якій існує все те, що й на Землі, крім хіба що людини. І ми з батьком Інги висадилися на ній першими. Принаймні ми так вважали, не здогадуючись, що неподалік знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож і поява її була цілком несподіваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, від путівця, про який ми вже забули. Ось наші шляхи перетнулися, і цей чоловік примусив батька Інги зупинити свій «всюдихід».

Ще не розуміючи, що знадобилося цьому «інопланетянинові», я визирнув з кабіни й уважно придивився до нього. Переді мною стояв високий, богатирської статури чоловік, років за шістдесят. «І все ж таки, здається, він дуже сильний», — подумав я, з цікавістю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою і сивою (як у норвезьких шкіперів — такими їх інколи малюють у книжках і журналах) бородою; його величезні зморшкуваті руки, що відпочивали на повішеній на грудях рушниці…

— Ти що, Миколо Матвійовичу, нову далекосхідну трасу в тайзі прокладаєш? — спокійно запитав той чоловік, підійшовши до кабіни. — Чи, може, з дороги збився?

— Та хіба ж то дорога, Власе Кириловичу? — ніяково розвів руками батько Інги. — На ній так підкидає, наче у кожній виямці заклали по міні.

— То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, — так само спокійно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. — А ти думаєш, що прокладеш рівнішу?

— Я не прокладаю. Просто їду собі, де мені краще.

— «Просто їду собі, — передражнив „шкіпер-іноплалентянин“. — Де мені краще…» І не соромно тобі, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзі, де йому захочеться? Вийдіть-но обоє з трактора та подивіться, які ви лишили після свого танка сліди.

Ми обидва висунулися з кабіни і подивилися назад. Після гусениць залишилися дві широкі болотяні смуги, обабіч яких валялися заліплені землею гілки, пучечки трави, квітів і торішнього листя.

— Ну то й що? — стенув плечима Микола