Читати книгу - "Телефонна пригода"

чергу, — зітхнула іменинниця, — якось незвично без мужчин…

Усі засмутилися.

— Наливай! — перепинила мінор Нінель Домкратівна. — Що є мужчина? Істота слабкодуха і підступна. Згадайте часи матріархату! Мужчина тоді виконував функції, що не вимагали великого розуму, — чубився і добував їжу. А жінки вершили справи вічні — підтримували родинне вогнище і виховували дітей. Вибивши неповоротких мамонтів, мужчина винайшов тайні вечері та гру в дурня, і посіяв перші чвари серед жіноцтва, потрапляючи з тих міроприемств у безтямному стані до чужих печер. З неймовірними труднощами жіноцтво привернуло мужчину до землеробства. Наслідки тої аграрної політики даються взнаки й донині. Надалі, завдяки бійкам, тютюну і шпагатівці, мужчина почав катастрофічно вироджуватись. Жіноцтво сполошилося, перебрало на себе добрячий шмат мужчинської роботи, щоб забезпечити дітей молоком, а нахлібників закускою, і до того ж передало мужчині владу, сподіваючись на її дисциплінуючий вплив. То вже була непоправна помилка: мужчина зовсім розсобачився, викинув гасло «Бережіть мужчин!».

— Їх за статистикою менше! — водночас пискнули Ліда та Люда.

— Брехня! — сказала Нінель Домкратівна. — Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!

Усі опустили очі долу.

— Вперед, до матріархату! — піднесла келих Нінель Домкратівна.

Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі- «стегно-біт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.

— Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! — простогнала Лада серед розгулу матріархату.

І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, у волохатій шубі, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на зморщеній шиї.

— Салют жрицям любові! — заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).

— Ура! Мужчина! Мужчина! — захоплено відгукнулись амазонки.

Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилося у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.

На ніжних жіночих руках створіння попливло до столу.

— Який ти молодець, Бобчику, що прийшов привітати Ладусю! — пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.

— Штрафну Бобу Степановичу! — щебетало жіноцтво. — Тост! Тост!

— Я вас люблю! — клацнув підборами Боб Степанович. — Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!

— Браво! Браво! — співало жіноцтво, і навалилося на Бобчика з поцілунками. Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч і подумки згадала качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів — любові і ненависті. Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мізку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії…

— За мужчин! За мужчин! — дзвеніли схвильовані жіночі голоси.

Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів…

Тріумф балерини

Випадково стрів мистецтвознавця Н. Заснувалася напівсвітська розмова. З аліментів ми несподівано перескочили на балет.

— Пам’ятаєте балерину X.? — запитав я. — Щось не бачу нині подібних танцівниць.

— Не скажіть, — заперечив Н.

— Згадайте її стрибки! — наполягав я.

— Акробатика, — відповів Н.

— А фуете? — запалювався я. — Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!

— Дзига, — сказав Н.

— Ну, знаєте! — гарячкував я.

— Знаю! — сказав Н. — Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети…

— От-от! — підхопив я. — Віртуозна техніка!

— Скоріш залізна, бо танцювала вона, як робот.

— А її зірковий час? — не вгавав я. — Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!

— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець. — Може, знаєте подробиці?

Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. Була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джигуна та ортодокса — до строгача… Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак, лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!

От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.

— Спектакль справді потягнув на премію, — потвердив він, — а з тріумфом вашої прими-балерини було так…

— Завалить прима спектакль! — бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.

— Кам’яна бабенція! — поділив думку колеги соліст-візир.

— Вона позбавлена будь-яких емоцій! — бідкався джигіт.

— Кінь у спідниці! — констатував візир. — Гавкнеться наша премія!

— Хоча б якийсь зблиск в очах!

— Ага! Зблисне вона… П’ятою до сонця… (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).

— Як її розворушити? — ламали руки солісти.

— Як? Як! Як?!!

Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у діамантах бенуарних рядів, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст), — коли соліст-візир висловив дикунську пропозицію: провести профспілкову п’ятихвилинку.

Балетмейстер затупав хворими ногами, але вчасно згадав, що соліст-візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві, особливо у мистецтві розподілу матеріальних благ, — і скис.

— Саме після тої п’ятихвилинки, — наголосив мистецтвознавець Н. — грянула увертюра, танцівники висипали на сцену й почався тріумф.

Свята правда! А прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом… Очі,