Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але в плині революційних подій надходить день, той однісінький день, коли вагання не припущенні, коли кожен мусив сказати «так» або «ні», віддати свій голос «за» або «проти». Той день — 16 січня 1793 року. Годинник революції зупинився опівдні, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королівство. Та живий ще король Людовік XVI, хоч ув’язнений у Тамплі, але ще живий. Або йому пощастить (як сподіваються помірковані) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, підбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено ім’я й титулу, в нього відібрано свободу, але вже тим, що він живе й дихає, що біжить у ньому предківська кров, він — король, онук Людовіка XIV. Дарма що нині його зневажливо звуть лише Луї Капетом, він усе-таки небезпечний для молодої республіки. Отож 15 січня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару — питання про життя або смерть. Нерішучі, боязкі та обережні — люди тієї ж породи, що й Фуше, — намарне сподіваються на таємне голосування, щоб не довелося на очах в усіх визначати своє місце в залі, до якого вже будуть прив’язані: нещадний Робесп’єр наполіг, аби кожен представник французької нації перед усіма зборами висловив своє «так» або «ні», життя або смерть, щоб знали ввесь народ і нащадки, до кого він належав: до правих чи до лівих, до припливу чи відпливу революції.
Ще 15 січня позиція Фуше цілком очевидна. Належність до жирондистів, побажання його наскрізь поміркованих виборців зобов’язували його вимагати ласки для короля. Він розпитує друзів, передусім Кондорсе, й бачить їхню одностайність у тому, щоб не скоїти непоправного, не стратити короля. Оскільки більшість принципово проти смертного вироку, зрозуміло, що й Фуше переходить на її бік, увечері 15 січня він зачитує приятелеві промову, яку наміряється виголосити з цього приводу і якою обґрунтовує своє бажання пощадити короля. Коли вже сів на лави поміркованих, це й змушує тебе до поміркованості, і якщо більшість бореться проти будь-якого радикалізму, то й Фуше неважко цілком переконливо відчувати до нього огиду.
Та між вечором 15 січня і ранком 16-го пролягла неспокійна й тривожна ніч. Радикали не сплять, їм треба зрушити потужну машину народного повстання, якою вони так успішно навчилися керувати. В передмістях гримають на сполох гармати, секції скликають цілі юрмиська, і за кілька годин, мов за помахом пальця броварника Сантера, заворушилися, збираючись силою розв’язати політичні питання, безладні батальйони баламутів, яких невгавно підбурювали невидні терористи. Париж уже бачив ці батальйони перекупок і пройдисвітів, що їх збурили агітатори в передмістях під час славетного штурму Бастілії і в прикру годину вересневих убивств. Завжди, коли йдеться про те, щоб прорвати греблю законів, зненацька надимається потужна народна хвиля, неодмінно тягнучи за собою все хистке, а наостанку й тих, хто виринув з її власних глибин.
Тисячі, десятки тисяч уже опівдні отаборилися навколо Манежу й Тюїльрі. Були там, грізно вимахуючи піками, чоловіки в самих сорочках, з оголеними грудьми, глузливі й галасливі жінки у вогненно-червоних карманьйолках, міська ґвардія та вулична потолоч. Поміж ними скрізь устигають призвідці заколоту: Фур’є, американець, Гусман, іспанець, і Теруань де Мерікур — ота істерична карикатура на Жанну д’Арк. А коли проходять депутати, запідозрені, що голосуватимуть за ласку, на них, ніби з помийного відра, ллється лайка, здіймаються кулаки, вслід народним представникам лунають погрози: ворохобники вдаються до всякого терору й брутальної сили, аби тільки голову короля покласти під сокиру.
І таке залякування вразило кожну слабку душу. Цього раннього сірого зимового вечора жирондисти боязко збились докупи в мерехтливому сяйві свічок. Більшість тих, що вчора, аби уникнути боротьби на смерть і життя з усією Європою, вирішили голосувати проти королевої смерті, сьогодні під страхітливим тиском ворохобників уже стривожені й неодностайні. Нарешті — і сталося це вже поночі — названо перше ім’я, за якоюсь іронією долі, то був саме Верньйо, голова жирондистів, колишній по-південному запальний промовець, чий голос завжди, наче молотом, бухав у мовчазне дерево стін. Але тепер він, голова республіки, боїться, що буде не досить республіканцем, залишивши королю життя. Тож і виходить, колись рвучкий і шалений, а тепер сповільнений і важкий, з опущеною від сорому великою головою на трибуну й ледь чутно проказує: «La mort», «Смерть».
Слова луною покотилися по залі. Перший жирондист зрікся. Проте більша частина їх зосталася несхитною. Триста з семиста голосів були за ласку, хоч і знали, що тепер політична поміркованість вимагає в тисячу разів більшої сміливості, ніж очевидна рішучість. Довго коливаються терези — все можуть вирішити кілька голосів. Нарешті викликано депутата з Нанта, Жозефа Фуше, того самого, який ще вчора щиро запевняв приятелів, ніби палкою промовою стане на захист королевого життя, десять годин тому вдавав найрішучішого з рішучих. Але за той час колишній учитель математики, добрий рахівник Фуше порахував голоси й побачив, що так він перейде до фальшивої партії, єдиної, якої не визнавав ніколи: до меншості. Поквапно, нечутним своїм кроком виходить він на трибуну, і з безкровних вуст тихесенько злітають два слова: «La mort», «Смерть».
Згодом герцоґ Отрантський прокаже й напише тисячі слів, аби видати за помилку оті два, що затаврували його «реґіцидом», убивством короля. Але ті два слова пролунали прилюдно й були занотовані в «Моніторі», їх не викреслити з історії; багато заважили вони й в історії його власного життя. Це вперше Жозеф Фуше відкинувся на очах у свідків. Він підступно вдарив у спину своїм друзям Кондорсе та Дону, обдуривши їх і поглумившися з них. Але їм не було чого червоніти перед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча», після закриття браузера.