Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Багато чого пам’ятає квартал Йозефів і, хоч нині його халупи і храми лягли під фундамент новобудов, тут і досі чувся дух відокремленості та цупке, тепле відчуття громади.

Ян здригнувся; іноді він відчував себе чуткою антеною, що підхоплює хвилю чужих потерпань… Нині тут просто бриніло судомною, гарячою бентегою; Мартин повів носом, наче негодований хорт, що почув запах крові.

— Так, Янчику… — суворо промовив він, зупинившись коло брами одного з будинків, де вже стояла поліцейська машина, — не передумав іще? Ні? Ну, по правді, з тебе більше шкоди буде, ніж користі, але нехай уже… Дивись лише, не пхайся, куди не слід, не торкайся нічого, питань дурних не став. Гаразд?

Ян із подивом відзначив, що його старий приятель обернувся нині на щось цілковито незнане, навіть обличчя його змінилося, утворивши жорсткий, незворушний рельєф.

— Е… авжеж, — промимрив радіо-ведучий, — мовчатиму, як злидень у приймах.

— Ти диви… — на мить у суворому сірому фасаді мовби відімкнулося віконечко, звідки визирнув старий знайомець, — може й вийде з тебе що… До речі, цей плащ тобі страшенно пасує. Виглядаєш, наче той е-ее… ексцентричний детектив із серіалу. Ну, ходімо.

Ой як дотепно, мовчазно пожалівся Ян. Мартин іще в «Гладоморні» змусив його скинути тренч і лишити парасолю, вдягнувши натомість позичений у шинкаря плащ. Йому, бачте, не годилося вести на місце злочину особу, вбрану мовби на який фестиваль. От, правда, Ян так і не впевнився, що нині він виглядав хоч трохи краще. Втім, невдовзі ця обставина втратила найменшу вагу.

В невеличкій приймальні на кріслах для відвідувачів сиділо троє — літній поліцейський в зім’ятому кашкеті, втомлена жіночка з тлустою валізою на колінах та чорнявий молодик, чиє напружене, затяте обличчя одразу ж привертало до себе увагу. Він, здавалося, ледь втримував величезний тягар, що, впавши, міг спричинити каліцтва та збитки. До того ж, він був напрочуд гарним, що аж викликало якусь мовчазну підозру.

— Нарешті! — підкинулась жіночка. — Чого так довго? Ми ж без вас і почати як слід не можемо — бо ж потім будете нарікати, що ми вам атмосферу порушили…

Несхвально хитнувши головою, жіночка зиркнула на Яна.

— А це ще хто?

— Це? — Мартин Цуг із сумнівом оглянув свого приятеля. — Ну… Він із е-ее… внутрішньої служби.

— Якого дідька?! — вибухнув власник зібганого кашкета, вороже дивлячись на прибульця. — Вже ж без них ні на крок ступити?! Допекли вже, агентура!

Мартин дратівливо смикнув плечима.

— Любку, годі, — стиха мовив він, — пан е-ее… Рейвах не буде заважати. Тільки подивиться. Правда ж?

Ян охоче покивав.

— А крім того, самі подумайте, хто у нас потерпілий? Навіщо нам зайвий міжетнічний клопіт? Ну гаразд… Що тут? Не починали, кажете? А хоч би факт смерті хто-небудь засвідчити потурбувався?

— Та ви гляньте просто, пане інспектор! — реготнула жіночка.

Кивнувши, Мартин рушив до міцних дерев’яних дверей, що вели, певно, до кабінету власника. Обережно прочинивши двері, слідчий роззирнувся. Рвучко зітхнув.

— Ага.

Любко та жіночка з валізою промовисто перезирнулись. На якусь хвильку Мартин закляк при вході, вбираючи панораму усіма приступними чуттями. Нарешті він рішуче смикнув двері, впустивши до вітальні навскісні сонячні промені. Яновому погляду відкрилась захаращена книжками кімната, строкатий килим, край чийогось черевика і величезна брунатна пляма.

— Розповідайте, Мірандо, — коротко кинув Мартин Цуг.

Жіночка підхопилася на несподівано високі підбори та, видобувши з валізки дрібно пописаний бланк, швиденько забубоніла.

— Левін Яков, 54 роки, вдівець, живих родичів не має, заробляє приватними уроками, мешкає на Веженській п’ять… тобто тут… виклик надійшов в суботу 27 листопада о десятій ранку від Дана Сегала, секретаря покійного, — Міранда кивнула на похмурого молодика, — ось він сидить.

Мартин рвучко розвернувся до свідка.

— А що це ви тут робили? В суботу? Га?

— Зайшов забрати деякі папери. Тут же не лише помешкання, але й контора, — промовив той з такою міною, мовби тяжко мучився щонайменше хворим зубом, — вхідні двері були відчинені, дивний запах в приміщенні і…

— Отже, ви знайшли тіло? — уточнив інспектор.

— Ні.

— Тобто? — здивувався Мартин.

М’ятий кашкет ніяково кахикнув.

— Двері були замкнені, а ключ стирчав у замку, — повідомив він, невідь-чого соромлячись підвести погляд, — ми… я мусив його вибити.

Мартин та й решта присутніх мимохіть озирнули двері та акуратну наскрізну вибоїну там, де колись містилася замкова щілина.

— Е-ее… стривайте! — зачудовано промовив Янів приятель. — Двері були зачинені? Ззовні?

— Зсередини, пане інспектор, — не піднімаючи погляду, промовив Любко.

Мартин Цуг пошкріб потилицю.

— Але ж… — він труснув головою і метнувся до кабінету, проте, на півдороги спинився, глянув на Сегала, потім на Яна і, надумавши, скерував, — ти… Ви, пане Рейвах, посидьте тут із нашим свідком, гаразд?

Ян дозвільно всівся коло нещасного Дана Сегала. Той, нервово пересмикнувшись, поліз у кишеню та дістав пачку цигарок.

— Дозволите? — з ледь відчутним зухвальством спитав він.

Ян поблажливо кивнув. Свідок поквапом підпалив цигарку; пальці його ледь-ледь тремтіли.

Мартин тим часом хвацько керував підлеглими — з кабінету лунали його вимоги фотографувати те і се, взяти «пальчики» тут і там, оглянути тіло на предмет якихось жахливих плям, взяти проби крові, волосся та іншої параферналії. Янові ставало дедалі незатишніше; погляд його відсторонено спинився на переповненій попільничці.

— Зайдіть-но сюди! — визирнув з кабінету Мартин.

Ян здригнувся, висмикнутий з тривожного заціпеніння.

— Я?

— Ага, і ви, пане Сегал. Гляньте, чи не зникло чого.

Зайшовши до покою, Ян ледь не перечепився через ноги небіжчика. То був великий, опасистий чоловік з довгою клоччастою бородою. Права половина голови залита брунатною живицею, обличчя… жовте, зморшкувате, скорчене в якійсь неймовірній зловтішній гримасі.

— Цікавий рігор мортіс, правда? — із фаховим завзяттям звернулася до а жіночка.

— Угм? — лише й спромігся промовити він.

— Ну — лице, — пояснила вона, — і долоня. Ніби намагався щодуху когось дряпонути.

— А-аа! Дивовижно! — підтримав її Ян.

Аби відволіктися від млосного видовища, він взявся розглядати кімнату. Книжки громадились тут, мов у порохнявому архіві, полиць, вочевидь, бракувало, але попри те книжки і папки були складені з якоюсь невротичною ретельністю. На стінах містилися репродукції середньовічних гравюр, натоптаних містичною символікою, схемами і каліграфічними написами. Неподалік від письмового стола висіла дошка, поцяткована гачечками незнайомого письма. Придивившись до палітурок, Ян знайшов лише кілька назв бодай-би латиницею — «Наууе ha-Nefes», «Sefer Jesirah», «Sefer ha-Zohar»; решта ж книжок хизувалися ошатною чужорідністю, яка самовладно викликала передчуття темних таємниць.

Роззирнувшись, Ян побачив свого приятеля, що в задумі спинився над тілом власника кабінету. Мартин обурено позирав на небіжчика, мовби той умисно чинив спротив слідству.

— Проблеми? — поцікавився Ян, поки Мартинові колеги завзято вивертали шухляди.

— Та жодних! — дратівливо чмихнув той, — окрім того,