Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:

— Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…

— Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.

— Єдине, що я можу тобі порадити, — зітхнув Гімпель, — перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.

— Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, — погодився Дементій.

Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.

Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:

— Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:

— Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.

— Ви встановили її особу? — перебив Авенір.

— Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.

— Зрозуміло, — кивнув головою Авенір.

— Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, — отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.

— Хто ще був тоді у забігайлівці?

— Троє хлопців з дівчиною і ще якийсь чоловік середніх років. Він з’явився після отця Юрія, сидів у кутку. Замовив собі склянку вина. Невдовзі після того, як священик пішов, теж вийшов, — так докладно майор перебирав факти швидше для себе, ніж для Дейкала.

— Тобто він пішов за священиком?

— Не виключено. Але не виключено також, що він не має жодного стосунку до вбивства. Буфетниця не бачила, коли саме він пішов, але каже, що незабаром після священика. Вона описала його. Мав досить пристойний вигляд. Високий на зріст, у хорошому темному плащі. Ми його поки що не знайшли, і сам він не з’явився розповісти, що бачив священика у пивниці, хоча дільничий цілий день крутився у тому районі, просив усім, хто бачив отця у той день, переказувати, щоб зайшли до нас.

— А що ти думаєш про записку? — спитав Дейкало.

— Думаю, що це важливий доказ.

— Хвора жінка розповіла йому щось, після чого він записав кілька прізвищ, наче боявся забути. Ти вважаєш, він би записував, як би це була таємниця сповіді? — поцікавився журналіст.

— Не виключено, що жінка розповіла йому без умови зберегти таємницю, — відповів Дементій. — Можливо, це стосується якогось злочину, наприклад, шантажу чи крадіжки.

— Чому ти так думаєш?

— Поки що це просто здогади. Якщо старого вбили за цю записку, то можна припустити, що ці прізвища якимось чином пов’язані зі злочином. Найімовірніше, це шантаж, бо це у більшості випадків «жіночий» злочин. Припустімо, померла жінка когось шантажувала або знала про шантаж. Її мучило сумління, вона зізналася у всьому, щоб владнати справу за допомогою священика. Припустімо також, що отець Юрій узяв на себе цей тягар. Але хтось, хто мав від цього зиск, не схотів його втрачати. Цей хтось довідався, що Ольга Іванівна помирає, що до неї запросили священика. А далі все зрозуміло. Він вистежив священика, вбив його, щоб певні факти не було розголошено. Швидше за все, він стежив за помешканням помираючої жінки.

Дейкало уважно роздивлявся список.

— Тут деякі прізвища досить поширені, а деякі — рідкісні. Терещенків і Кравців дуже багато. А ось, наприклад, Арнаут. Я не знаю такого прізвища. Може, варто перевірити за довідником? Дозволиш, я перепишу собі цей список?

Дементій посміхнувся.

— Давай, перевіряй, приватний ти наш детективе. Та ми його добре знали.

Авенір не звернув уваги на останні слова майора. Він був надто занурений у думки про вбивство священика, швидко переписуючи прізвища у записник.

На цьому приятелі розійшлися, бо слідчому треба було повертатися до відділку. Дементій похапцем допив третю чашку кави і вискочив з піцерії.

Дейкало неквапом вийшов, осідлав свою «Весну» і помчав до редакції.

Там він провів цілий день, правлячи матеріал, який йшов до номера. Як завжди, не вистачало місця, статтю довелося скорочувати — Авенір цього не любив. Він вважав, що кожний його рядок — геніальний, тому настрій у репортера зіпсувався, він посварився з відповідальним секретарем і ввечері відмовився піти з колегами на пиво. Тільки повертаючись додому, він згадав про список.

Отож удома Авенір зручно вмостився у глибокому кріслі, набрав «09» і попрохав дати йому номер телефона Арнаута. За логікою речей ввечері легше застати вдома когось з цього списку. Отримавши номер, Авенір сміливо набрав його, навіть не вигадавши, що буде казати власникові.

— Слухаю вас, — відповів жіночий голос.

— Можна попросити пана Арнаута? — спитав Дейкало.

— На жаль, він помер, — байдуже відповів голос.

Авенір розгублено поклав трубку і замислився. Тоді підняв її знову і потелефонував на службу Дементію. Той досі був на робочому місці.

— Ти знав, що цей Арнаут уже помер? — не привітавшись, запитав Авенір.

Голос слідчого у трубці виразно промовляв: Дементій