Читати книгу - "Скорочено Мертві душі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Блондинка зовсім несподівано показалась у нашій повісті і так само зникла. Коли б зустрівся на той час замість Чичикова якийсь 20-літній юнак, чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Але герой наш був уже середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він подумав лиш, що дівчина має гарну принаду: в ній нема ще нічого баб'ячого. Вона тепер, як дитя, все в ній просте, вона скаже, що на думку спаде, засміється, де схоче засміятись. З неї все можна зробити, і вона може бути чудо, а може вийти й погань, і вийде погань! Чичикову стало цікаво, який її батько, чи багатий поміщик. Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисяч 200 приданого, з неї міг би вийти дуже ласий шматочок.
Чичиков приїхав до Собакевича. Його село було досить велике, посередині виднівся дерев'яний будинок. Подвір'я було обгороджене міцними й надмірно товстими дерев'яними штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На конюшні, сараї й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські мужицькі хати теж побудовані були навдивовижу, все було припасовано міцно як слід. Навіть колодязь був оправлений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі.
Під'їжджаючи до ґанку, Чичиков помітив два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, і чоловіче кругле, широке. Виглянувши, обидва обличчя в ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей і ввів Чичикова до сіней, куди вийшов уже сам господар. Побачивши гостя, він сказав уривчасто: "Прошу!" і повів його у внутрішні покої. Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Навіть його фрак був ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Справжнісінький ведмідь! Його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно ступав своїми й давав Чичикову дорогу вперед.
Увійшовши до вітальні, Чичиков помітив, що на картинах усе грецькі полковники. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Біля самого вікна висіла клітка, з якої виглядав шпак, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма. Жінку звали Феодулія Іванівна. Чичиков поцілував ручку дами, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.
Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все у ній було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому. Чичиков згадав про губернатора і назвав його гарною людиною. Та Собакевич назвав губернатора розбійником. Віце-губернатора він теж вважав розбійником. Чичиков заговорив про поліцеймейстера, але зі слів Собакевича, то шахрай. "Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня", — говорив Собакевич. Після таких слів Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати. Згодом усі пішли у їдальню. Невеликий стіл був накритий на чотири особи. На четверте місце з'явилась, важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, домоводка, чи просто особа, що проживає в домі; щось без чепця, коло тридцяти років, в строкатій хустці.
Собакевич добре їв і говорив: "У мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!" Чичикова зацікавив цей Плюшкін. І він довідався, що то страшний скнара, який своїх людей переморив голодом. Почувши, що Плюшкін живе зовсім недалеко, Чичиков вирішив негайно до нього їхати, тільки не хотів, щоб про це знав Собакевич.
Після обіду Чичиков почав говорити про всю російську державу, перейшов до ревізії і того, що ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими... Собакевич усе слухав, нахиливши голову. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими. Собакевич слухав усе і раптом запитав, чи хоче Чичиков мертвих душ. Зміркувавши, що Чичиков матиме якусь вигоду з цього, Собакевич запропонував купити душі по сто карбованців за штуку. Він почав вихваляти, що то були міцні, сильні і великі люди. Чичиков хотів зауважити, що їх уже немає, але Собакевич довго їх вихвалював. Потім він натякнув, що такі купівлі не дуже законні. Тож Чичиков мусив трохи підняти свою ціну і купив душі по два з половиною карбованці. Собакевич просив по 30, потім – по 25, а вкінці згодився на 2 з половиною. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей. Чичиков змушений був дати завдаток, а собі попросив розписку. Обидва пообіцяли тримати всю справу у таємниці і попрощалися.
Коли бричка Чичикова була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, якого побачив, і спитав дорогу до Плюшкіна. Мужик не знав такого прізвища, але коли Чичиков спитав про скупердягу, що погано годує людей, мужик скрикнув: "А! латаний, латаний!" і додав іще й іменник до слова латаний,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорочено Мертві душі», після закриття браузера.