Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

удар має бути несподіваним для ворога. Запитання є? — Запитань не було. Тоді командир полку звернувся до Бахтіна: — Ведучий, що ви скажете?

Капітан Бахтін вийшов з строю і повернувся до льотчиків.

— Так от, друзі! Зробимо щонайменше три заходи на ціль. Ударимо так, щоб небу жарко стало. Якщо зенітна артилерія вестиме сильний вогонь, старший лейтенант Мордовцев і лейтенант Карлов, які замикатимуть бойовий порядок, подавлять зенітні батареї. Я все сказав, товаришу командир, — доповів він Ємельянову.

— Ну, коли все… Лікарю!

Худенька, середня на зріст жінка, капітан медичної служби підійшла до льотчиків.

— Хворі є? — спитала вона.

Льотчики мовчали. Павло Архипов, який стояв поряд строю, хотів щось сказати і навіть зробив крок до Ємельянова, але Семенюк схопив його за руку. Архипов зупинився і опустив голову.

На руках у льотчиків були хутрові рукавиці, тому командир полку не міг бачити перев’язаної долоні Карлова.

— По літаках! — скомандував Ємельянов.

Семенюк пішов провести командира ескадрильї до літака. Він допоміг йому вилізти на крило, надіти і пристебнути парашут.

— Рука дуже болить? — спитав він, коли Карлов сів у кабіну штурмовика.

— Не болить, трохи пече, — заспокоїв його той.

— Ну, щасливо, товаришу командир, — і Семенюк сплигнув з крила на землю.

На сході вже погасли зірки і заяснів обрій.

Від командного пункту з шипінням злетіла ракета. На тлі блискотливого снігу виникли люди, літаки, бензозаправники. Та ось ракета, лишаючи в повітрі іскристий слід, ударилась об землю, підстрибнула і, розбризкавши сніп іскор, погасла. В пітьмі, що раптом настала, почулося голосне чхання моторів, які почали працювати. Аеродром наповнився нестихаючим ревінням. Повискуючи гальмами, літаки порулили на старт.

Біля самісінької землі попливли білі, червоні й зелені вогники лампочок на літаках. Злетіла друга ракета — і відразу ж на аеродромі тут і там спалахнули червоні язики невеличких багать.

Поки літаки підрулювали до старту, одинадцять палаючих багать утворили довгу пряму лінію, яка визначала напрям, що його мали додержувати льотчики під час зльоту. Літаків у пітьмі не було видно. Тільки синій вогонь з вихлопних патрубків та лампочки на літаках давали змогу вгадувати їх силуети.

Стугін моторів посилювався. Ті, хто стояли біля командного пункту, побачили, як перший літак зірвався з місця. Ось він відокремився од землі і почав набирати висоту. За ним — другий, третій, і незабаром на аеродромі стало тихо. Тільки в повітрі було чути рокіт моторів. Через кілька хвилин сім штурмовиків щільним строєм пройшли над командним пунктом. Наче за командою погасли лампочки на літаках, і штурмовики розтанули в темному небі.

Карлов чудово справився із зльотом. Обережно ребром долоні пересунув він кран шасі на себе і одразу ж відчув два легких поштовхи. Глянувши на прилади, Карлов побачив, що засвітилися дві червоні лампочки — отже, шасі підібрано. Більше хвилюватися нема чого. Рана аж ніяк не заважала керувати літаком. Тепер Карлов думав тільки про наступну атаку.

В ефірі панувала цілковита тиша. Чулося лише потріскування в навушниках шоломофону, яке свідчило, що ввімкнуті радіостанції працюють.

Почало розвиднюватись. Карлов помітив, що до їхньої сімки приєдналися дев’ять винищувачів прикриття. Тепер вони усі разом мчали на захід на висоті близько двадцяти метрів. Під літаками швидко мелькали дороги, населені пункти. Ліворуч, біля групи танків, виросли чорні гриби розривів: танки посувалися на захід і на ходу стріляли. Замигтіли спалахи артилерійських залпів ворога; за хвилину лінія фронту лишилась позаду — а втім, ніякої «лінії» не було. Ворог на цьому напрямку відступав.

Крило біля крила розплаталися понад степом штурмовики Бахтіна. «Малюки» — так льотчики називали винищувачів — летіли з боків і ззаду.

Близький друг Карлова, льотчик-винищувач Сергій Жуковський, пізнав по номеру на хвості літак Георгія і випередив його. Вітаючи друга, Сергій хитнув винищувач з крила на крило, зробив горку і зник десь угорі.

Карлов теж пізнав літак Жуковського і уявив собі безброве обличчя друга, понівечене малиновими рубцями опіків.

Уже зовсім розвиднілось. На літаку Мордовцева повітряний стрілець Андрій Світлишнєв по пояс висунувся з задньої кабіни. Штурмовики з кабіною для повітряного стрільця на той час тільки почали з’являтися, і в групі Бахтіна лише Мордовцев летів з повітряним стрільцем.

Невдовзі на обрії показалися димки. Карлов глянув на годинника — за часом це мав бути Сальськ. Ще півтора кілометра на захід — і аеродром ворога. Швидко збільшуються обриси елеватора біля залізничної станції. Незабаром штурмовики, мало не торкаючись покрівель будинків, уже мчали над містом.

— У набір, — пролунала в навушниках команда ведучого. Літаки стрімко злетіли на п’ятсот-шістсот метрів угору.

Попереду з’явився аеродром, на якому густими рядами стояли великі транспортні Ю-52 і бомбардувальники Ю-88. Літаки ворога були розташовані чотирма великими групами — по 70–80 літаків у кожній. На старті стояли чотири винищувачі М-109, мабуть, чергова ланка, а по вільному центру аеродрому біг транспортний «Юнкере», що ось-ось мав злетіти.

— Атака! — подав команду капітан Бахтін, і штурмовики один за одним помчали до землі.

Карлов спрямував свою машину в центр аеродрому. Розплатані, притиснуті один до одного крила і фюзеляжі з великими чорними хрестами виразно вимальовувалися на білому снігу. Карлов натиснув кнопку. Реактивні снаряди з шумом зірвалися з-під крил штурмовика і, залишаючи вогняний слід, почали падати в самісіньку гущу ворожих літаків. Там, на землі, вже вибухали скинуті кимось бомби. В небо поповзли клуби густого чорного диму.

Карлов знову набрав висоту і вдруге кинувся в атаку.