Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

життям покійного — адже смерть і воскресіння були законом, природним наче закони природи, зміна пір року, опадання листя і дозрівання збіжжя.

Митець переказав нам щось більше, ніж запис культу. Живопис на саркофазі випромінює непереможну віру в безсмертя, переконаність у тому, що життя є незнищенним. Це сильна й майже радісна пісня про воскресіння, яку через багато століть після того ми читаємо на табличках із Петелії.

Ліворуч від Дому Гадеса знайдеш джерело прохолодне, навколо якого рядочком білі стоять кипариси, стань якомога далі, не наближайся до нього. Знайди ще одне джерельце поруч із Озером Пам’яті. Холодна вода з нього ллється, стоять вартові біля нього. Скажи: Я з Землі народився і Неба Нічного я син, та рід мій воістину з Неба. І всі ми про це добре знаємо. Спрага мене спалила, життя мені відібравши. Тож дайте Негайно води холодної, що піниться в Озері Пам’яті. III

В оцінці таких відкриттів, як могила Тутанхамона, палац Міноса на Криті чи царські могили в Урі, нелегко відразу осягнути відповідну перспективу. Ці знахідки, далебі цілком виняткові, — становлять один із елементів упорядкованого образу минулого, а водночас є об’явленням історичного тла, на якому всі ми, свідомо чи несвідомо, граємо свою роль.

Леонард Вуллі

Відкриттям мінойської цивілізації ми завдячуємо одній людині — Артурові Евансу. Він, зрештою, був не першим, чию увагу привабив цей таємничий острів у морі, темному, мов вино. Упродовж багатьох десятиліть по ньому вешталось і мишкувало чимало археологів-аматорів. Певний іспанський консул голосно розповідав про те, що поблизу Кноса є засипаний палац довжиною у 180 футів, а шириною в 140. Наприкінці сімдесятих років XIX століття відкривач Трої Шліман — той, який безмежно довіряв Гомерові і якого Гомер не підвів, організував складну оборудку, чиїм предметом були достоту ті терени, де під шаром землі, на якій росли оливки, тисячоліттями ховався палац Міноса. Ця оборудка так і не була завершена, бо критський землевласник виявився крутієм і ошуканцем, чого не міг стерпіти солідний Шліман.

На острові до Еванса також працювали італійський археолог Федеріко Гальбгер і його французький колега Жубен, а також американський журналіст і любитель археології Стілман. Велика наукова сенсація наче висіла в повітрі.

Однак перш ніж про це розповісти, придивімося ближче до Артура Еванса. Це буде корисно, адже дозволить зрозуміти, чому саме йому перепала слава відкривача, а також пояснить, чому він дав нам Кнос саме в такій іпостасі.

Еванс був низького зросту, навіть карликуватого, не надто привабливої зовнішності, а вибуховий темперамент забезпечив йому більше ворогів, аніж друзів, але ці природні недоліки й вади характеру компенсували незламна воля, солідна освіта та величезні запаси енергії. Фортуна обдарувала його довгим життям і особистим маєтком, який дозволив йому провести 40-річні розкопки, а також втілити свої вигадливі реконструкції.

Він народився 1851 року в невеликому містечку Гемел-Гемпстед у родині багатих промисловців і вчених. Обидва його дідусі, по батькові й по матері, були членами Королівського Товариства, батько — видатним геологом, антропологом, знавцем доісторичної археології та колекціонером предметів античності.

Шляхетний дім, повний пам’яток, вікторіанських цнот і скам'янілостей. Від ранньої молодості Артура приваблювали монети, що певною мірою пов’язано з його розпачливою міопією, про що ми згадуємо, щоб зрозуміти пізніші помилки великого археолога.

Джоан Еванс у книжці Time and Chance так пише про свого зведеного брата: «Еванс був украй короткозорим і постійно носив окуляри. Без них він міг бачити лише дрібні предмети, якщо наближав їх на відстань кількох сантиметрів до ока, зате із найдрібнішими подробицями, у той час, коли все навколо було для нього каламутною плямою. Саме тому деталі, які він бачив із мікроскопічною докладністю, наче відірвані від зовнішнього світу, мали для нього більше значення, ніж для інших людей».

Проте весь характер й індивідуальність Еванса були запереченням того, що ми звикли називати «книжковою міллю». Вже в славетній школі Гаров майбутній відкривач Кноса зарекомендував себе як хлопець із видатними здібностями, але доволі неслухняний (редагував студентське сатиричне видання «Змія», чий друк було припинено педагогами після публікації першого номеру), а також як чудовий плавець і наїзник, що мало важливе значення для його майбутньої кар’єри дослідника. Адже археологія у своєму героїчному періоді вимагала від власних адептів значної фізичної витривалості та особистої відваги. Випалені сонцем пустища, хмари пошесних комах, довгі ночі в задушливих бараках під москітною сіткою, загроза малярії, бунти неписьменних робітників, самотність, — усе це було звичним сценарієм і ціною, яку терпляче платили за врятований камінь, інскрипцію, скульптуру.

Молодий Еванс навчається в Оксфорді, вільний час і канікули присвячує мандрам, і то аж ніяк не банальним, скажімо, до Рима чи Парижа. Його ваблять країни, які лежать на околицях цивілізованої Європи — Лапландія, Фінляндія, Крим, Болгарія, Румунія і, звісно, Греція.

Особливою симпатією Еванс обдаровував країни південних слов’ян. Його захоплювало узбережжя Далмації зі своєю мозаїкою культур, чудовим краєвидом і людьми, свідомими власного минулого, котрі самотньо боролися за свободу. Нащадок консервативної родини став лібералом, прихильником Гладстона. Він вирішив захищати пригноблених турками слов’ян, усупереч настроям, які панували в його вітчизні, та інтригам великих держав.

Цей розділ життя Еванса можна було б назвати «політичні авантюри археолога». Майбутній відкривач проковтнув бацилу політики, що, врешті, трапляється з багатьма молодими, більш неуважними людьми всіх часів. До цього,