Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

не всі… — він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. — Заходьте.

Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.

— Ви знаєте, що сталося?

— Оце від сарая, — відказав Дзюняк і скрушно додав: — Неприємність, і шкода того шофера.

— А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? — запитав його.

— Я.

— Коли ж ви були востаннє?

— Їй-бо, не пам'ятаю, — почухав потилицю. — Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.

Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут — нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.

— Скільки у вас чоловік у штаті? — запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.

— Зі мною одинадцять.

— Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, — почав я здалеку. — Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.

У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:

— Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.

Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.

— Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?

— Ні, — жваво відгукнувся завідуючий. — Спочатку… — Він задивився у стелю і почав загинати пальці. — Спочатку тканини, після них — уцінені товари, потім — спортивні й оце другий рік… — Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: — Невже хтось із наших жінок?

— Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, — заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.

— Справді, жінки люблять потеревенити, — охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.

— А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? — для годиться запитав.

— Ні, люди як люди, — не вагаючись, відповів. — У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, — гірко зазначив.

Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.

— Ну й телепень! — вигукнув. — Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!

Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.

— Да… — продовжив. — Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь — вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.

— Які вони з себе? Ви б упізнали їх?

— Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один — чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий — русявий, ніс задовгий, теж у куртці. — Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. — Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.

Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко — шофер автолавки — і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.

— Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, — запросив Дзюняка.

На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.

4.

Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник — близько дев'ятої. А здавалося — давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину — на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

— Сиди, сиди, — зупинив його. — Що нового?

— Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги — довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова — пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти