Читати книгу - "Знайти і затримати"

Тарасівна, — охоче заговорив Пазов, що зріс у місті.

— А чому «Партизан»?

— У перший рік війни в цьому лісі був табір партизанського загону. Там ще й досі є землянка, правда осіла вже, — із жалем сказав.

— Ліс… — Я знизав плечима. — Не дуже він великий.

— До війни підступав до будинків. Фашисти від страху багато вирубали, потім місто розрослося, — пояснив Яків. — До війни й цієї залізниці не було, і тої дороги…

Залізниця вигиналася, трохи бралася вгору. У насипу зачорнів отвір — велика водостічна труба. Микола пригальмував, і ми переїхали через струмок, сполохавши горобців, що купалися у тоненькій смужці води.

— Вже скоро, — мовив Бунчук. — Кілометрів зо два.

Проскочили переїзд із автоматичним шлагбаумом, і за старими акаціями зажовтіли стіни великого будинку. На фронтоні напис: Партизанська.

Біля приміщення станції стояло кілька будинків, в яких жили службовці. Микола зупинив «газик». Я і Пазов вийшли з машини. Навколо — ні душі.

Ми зайшли в порожній, крихітний вестибюль із касовим віконцем і трьома лавками. У кутку тулився на табуретці бачок із питною водою. До нього ланцюжком припнутий кухоль. На стіні — розклад руху поїздів. Звернули в коридор і наткнулися на двері з табличкою «Начальник». Пазов відхилив їх — у кімнаті огрядний, червонощокий чоловік і русявокоса жінка. Коло неї на стільці — звичайний рогозяний кошик, рідкісна річ у місті.

— Ми з міліції. Я капітан Загайгора.

— О! — вигукнув начальник. — А ти казала не приїдуть! Це телятниця з «Партизана». Найденко Надія Танасівна.

— А він же так просив, так просив передати… — жалісливо проказала телятниця. — Боже, як я тоді перелякалась…

— Хто просив?

— Той міліціонер. Високий, худий, молоденький, як мій непосидюх Грицько.

Високий, худий… Дільничний інспектор Загата.

— Де ви його бачили? Чого перелякалися? — допитувався я. — Розказуйте все по порядку.

— Ага, я зараз… — Телятниця схвильовано облизала губи, передихнула й заговорила: — Значить, ото вранці я колгоспною машиною приїхала до міста у ветаптеку, послав наш зоотехнік взяти ті ліки, — кивнула на кошик, з якого визирала шийка бутля. — Опісля покрутилася по магазинах і на вокзал, на поїзд. Їду, думаю про своє… Бачу, скоро наша станція. Вийшла в тамбур, приготувалася сходити, бо недовго стоїть у нас поїзд. Тут влітають до тамбура двоє… Господи, які страшні!.. Один відіпхнув мене від дверей і почав відмикати їх своїм ключем, а другий вчепився у клямку й когось не пускає з вагона, кричить до того, мовляв, стрибай, я затримаю… А той валує: «Тримай! Тримай!» А я ні жива ні мертва… — У жінки тремтіли пальці, і вона зчепила їх у пелені.

Я поквапив її:

— Що ж далі, Надіє Танасівно?

— Ох, далі… — перегодя мовила. — Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете — подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він — за ними…

— Стрибнув? — хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. — У якому місці?

— Саме на вигині залізниці.

— А ви не виглянули з тамбура? — Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.

— Де там… Я наче заклякла від жаху.

Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.

— Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? — доскіпливо питав я.

— Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один — невисокий, — телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, — присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.

— А в що вдягнуті? — Яків наче підслуховував мої запитання.

— На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.

— Ти про сумку, Надіє, про сумку, — нагадав жінці залізничник.

— Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.

Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.

— Як вони називали один одного?

— Нелюдські якісь імена, — похитала головою. — У присадкуватого ніби риб'яче.

— Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? — випалив Пазов.

— Ні, великої риби, хижої, — уточнила Найденко.

— Кашалот? — підказав залізничник.

— Акула? — докинув я.

— О, акула, та трохи не так, — морщила лоба жінка. — Ще наче якась буква.

— А того як?

— Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…

— Філон? — підказав я.

— Еге, Філон, — телятниця здивовано подивилася на мене.

— А хто стрибнув із сумкою?

— Перший, високий..

— Спасибі вам, Надіє Танасівно, — і я звернувся до залізничника: — Звідкіля ви чули постріл?

— Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно — трах! — наче суху дошку переламали. Оце й усе, — розвів руками начальник станції.

Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!

— Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?

— Туди, — показала рукою. — До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…

— А з того боку попід колією є дорога?

— Проїдете, — впевнено сказав залізничник. — Може, мені з вами?

— Не треба. Якщо з'являться на станції — дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, — попередив.

Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.

— Новин ніяких? — запитав його..

— Ні.