Читати книгу - "Чорний вовк"

таким гарячим полум’ям, що в неї температура, певно, з нормальних тридцяти дев’яти градусів підскочила до сорока одного, той живе за дротом!

Провідник зупинився і повернувся до стрільця. Ліза повинна була оббігти його й опинитися знову коло лівої ноги, та цей дикун з-за кордону так схвилював її, що вона посковзнулась і ткнулася мордою у вологу землю.

Провідник сердито смикнув за поводок, бо не любив, коли вона робила дурниці. Поводок натягнувся, послабшав і знову натягнувся, попавши їй між ноги.

— Дурієш, чи що? — здивувався провідник.

— З сучкою завжди так, — презирливо промовив стрілець.

— Все одно я б Лізу на пса не проміняв.

— Звичайно, ти ж з тих, що проливають сльози, коли, демобілізовуючись, прощаються зі своїми собаками, еге ж?

— Дивуйся скільки хочеш, а, як на мене, самиця краща від самця.

Стрілець заговорив серйозніше:

— А я знав пса, який мало не вмер від горя, коли його провідника демобілізували.

Ліза прислухалася до їхньої розмови і боязко, крадькома поглядала на свого хазяїна.

Ні, вони, здається, балакають про щось інше, — заспокоїлася вона. Хазяїн, певно, не звернув уваги на те грубе «у-а-а-у».

Стрілець підбив ногою камінчик.

— А Індрі дали пса, уявляєш собі?

— Так, жаль його, — похмуро кивнув провідник. Він скоса глянув на собаку, вибравши мить, коли Ліза не могла помітити цього погляду. Доводилося водночас спостерігати кордон, слухати стрільця — Пепіка Краткого — і стежити за кожним рухом свого собаки.

— Якось дивно поводиться, — мовив провідник, звертаючись до стрільця і думаючи про Лізу. Усміхнувся, згадавши раптом поетичний образ: коли відлітають дикі гуси, серця всіх жінок стають легкими. «А тобі, чорна дамо з гарему, — подумав, — не треба, щоб відлітали ніякі гуси. У тебе взагалі дуже легке серце». — То йому дали Цезаря? — спитав.

— Цезаря, — кивнув стрілець. — Як у пекло вскочив. Цезарю вже шість років, він змінив трьох провідників. Забагато для одного собаки, чи не так?

— Забагато, — погодився провідник.

— Тепер Цезар думає, що він провідник, а Індра — пес. А Індра ж трохи той, ти ж знаєш.

— Знаю, та взагалі він хороший хлопець. Надпоручик дав йому Цезаря, звичайно, тільки тому, що знає, який Індра чутливий.

— А тепер Цезар водить Індру. А не Індра Цезаря. Цезар зупиниться в якому-небудь місці, точно за наказом, де Індра, як правило, не зупиняється, бо забуває, — і тоді Цезар починає лютувати і гавкати на нього. Їй-богу, прапорщик Стогончік так не навчить, як Цезар Індру. Вчора він його просто покусав. Я сам бачив синці.

— Я таки не хотів би, щоб у мене був пес, — визнав провідник і знову скоса поглянув на свою чорну вовчицю. «З тобою теж погані жарти, — подумав він. — За тобою потрібен нагляд. Через тебе я вже два місяці не був у місті, хоч записку про звільнення можу дістати, коли тільки забажаю. Зовсім ти, дівко, сором втратила».

— Слухай, а ти Гасліка знаєш?

— Аякже. Молодший сержант. Чудовий прикордонник, — кивнув провідник.

— Так, він не раз відзначився, та все одно, знаєш, як його осоромив собака…

— Чекай! — прошепотів раптом провідник і простяг руку долонею до землі.

Ліза вмить лягла і нашорошила вуха. Стрілець замовк, допитливо оглянув кордон.

Дозорець з вежі махнув їм рукою: все гаразд. І показав підборіддям у напрямку межі, де сидів замислений лісоруб. Хвилину тому у нього ковзнула по схилу нога і зрушила з місця камінь. А тут, на кордоні, будь-який шум відразу ж привертає увагу.

Лісоруб засміявся — він згадав Брута…

*

Брут був лев. «Там колись починалася наша любов», — згадував лісоруб. І вже не бачив ні модрин, ні річки — перед ним знову був круглий манеж. Він знову чув у повітрі запах канатів і тирси.

В передніх рядах і ложах сиділи есесівці та гестапівці. У високих начищених чоботях, бездоганних, уніформах, з орденами, тут і там з моноклями.

Власне, Чіккі звали не Чіккі, а Інга, хоч може й це ім’я було не справжнє. У Кроне всіх звали не так, як у житті. Її номери мали найбільший успіх — вона однаково добре працювала і на трапеції під куполом, і як приборкувачка хижих звірів. Ніхто не знав, якої вона національності — певно, німкеня, — це було найімовірніше. Про характер Інги взагалі ніхто не сказав би нічого певного. Вона не думала про гроші — їх було у неї досить. І платив їй не тільки Кроне. Ходили чутки, що вона працює на абвер, — у той час в кожному цирку був свій шпиг.

Чоловік сидів на межі і сушив свою не звичну до роздумів голову. Він давно вже не думав про всі ці речі.

— Треба було б полагодити, — сказав тоді головний служитель Вацек, теж чех і його земляк — з Мельніцка, примруживши роздумливо очі. — Ніхто цього не помітив, і може зчинитися добрячий гармидер, якщо котра-небудь з наших звірюк вискочить на волю. — Вацек засміявся. — Хотів би я тоді подивитися на есесівців. Ото наклали б у штани.

Одна частина гратчастої конструкції манежу лишилася не з’єднана з іншою. Сталося це несподівано, грати якось там погнулись, і тепер штифти не заходили в гнізда. Помітили це увечері, бо Чіккі з своїми двадцятьма левами і чотирма тиграми приїхала до Берліна по обіді, а ввечері вже мала виступати в цирку «Модерн». Усе робилося поспіхом, а поспіх, як відомо, поганий помічник у роботі артиста.

— Поставте так, щоб хоч здавалося, наче вони з’єднані, — наказала тоді Чіккі, яка завжди була надто легковажна. (Вона просто так, мигцем, глянула на мене — я був високий і надзвичайно мускулястий. І був я звичайний служитель. Проте Чіккі, чи Інга, обожнювала насамперед силу).

Тоді у неї було русяве волосся. Схоже на лев’ячу гриву. І коли вона клала голову на шию берберійському левові (я знаю, вона не любила його,