Читати книгу - "Очікування шторму"

вікно. І, мабуть, упізнавши Каїрова, підібрав йому з півдюжини найміцніших, найкращих огірків.

— Дякую, — сказав Каїров. І повернувся до столу.

Отже, поточний момент. Оцінка йому, безумовно, схвальна. Так-так, схвальна. Головна причина цього — VIII з'їзд партії. На з'їзді правильно вирішене питання про будівництво Червоної Армії, розвінчано «воєнну опозицію», закликаний до порядку Троцький, який прагнув послаблення партійного впливу в армії.

Узявши олівець, Каїров написав: «Супровідні причини сприятливості моменту. Липень, 1919-й — армію Юденича відкинуто за Ямбург і Гдов.

Січень, 1920-й — розстріляно адмірала Колчака і членів його «уряду».

Березень, 1920-й — взято Новоросійськ, армія Денікіна дихає на ладан.

Про що не можна забувати: кордон меншовицької Грузії починається за 10 верстов південніше Гагр. Отже, треба швидше визволяти Туапсе, Лазаревське, Сочі; Врангель сидить у Криму; на польсько-російському кордоні — Пілсудський…»

— Якщо не секрет, яку добу ви не спите, Мірзо Івановичу? — Уборевич, командарм-дев'ять, був, як завжди, чудово поголений, підтягнутий. І пенсне, віддзеркалюючи бліду синяву світанку, приховувало сліди втоми біля очей.

— Нам би про це згадати разом, Ієроніме Петровичу, — зітхнув Каїров. — Пригощайтеся.

Уборевич навіть пальцем провів по губах — до того апетитними здалися огірки.

— Напевне, для князів готували, — усміхнувся він. — Смачно.

Каїров заховав конспект у папку. Сказав:

— Відправив я хлопця в Туапсе літаком.

— Пілот надійний? — Уборевич примружився. Зморшки виступили різко на лобі. Збігали до перенісся.

— Надійний. Але все одно душа болить.

— Без цього не можна. Без болю мало що в житті виходить.

— Так-то воно так… Але справа зовсім нова.

— Я розумію. Давай поміркуємо вголос… Якщо все минеться добре, то ми матимемо перспективну гру з далеким прицілом. Якщо справа на якомусь етапі зірветься чи матиме небажаний для нас розвиток, то і в цьому випадку ми грунтовно промацаємо контррозвідку білих. Од цього теж користь немала…

— Гаразд. Будемо чекати.

4. Партизани (продовження записок Кравця)

Мені доводилося лазити по горах. Дивитися вниз на долину, де хатки здаються маленькі, як черевики, дерева — не довші за багнет, а річечка, що поспішає до моря, виглядає тонкою і гнучкою, наче вуздечка.

Дещо схоже чекав я побачити з аероплана. І трохи розгубився, коли зиркнув за борт. Під нами пропливали гори, та не ті, горді й високі, а похилі, приземкуваті, що впали на коліна. Дерева, які обліпили їх, нагадували темні клякси. А будинки… Я зрозумів, чому на топографічній карті їх малюють у вигляді крихітних прямокутників.

Хмари, білі й круглі, кучерявилися над горами. І вище нас. Але ми жодного разу не потрапили у хмару. Мені так хотілося доторкнутися до неї руками.

Необшитий корпус літака був голий, як рама велосипеда. І місце, де ми сиділи, скидалося на корзину, затиснуту згори і знизу крильми. Мотор гув голосно і дуже рівно. Я швидко звик до його монотонного гудіння. І мені подобалося летіти. І завдання не здавалося складним і небезпечним. Колюче повітря студило обличчя. Забиралося під шинель. Мені довелося нахилитися до вітряного щитка. І бачити перед собою лише небо і шолом Серьоги Сорокіна. Шолом був поношений, темний. А небо — дуже гарне: зі сходу золотаве, а із заходу густо-голубе.

Широкі крила «фармана» трохи погойдувались, а іноді машину кидало у повітряну яму, і серце тоді завмирало, як на гойдалці.

Сорокін страхав мене напередодні, що я можу заколисатися, вивернутися навиворіт і взагалі перетворитися на живий труп. Та нічого подібного не сталося. Я почувався прекрасно. Бо вірив в удачу ще на аеродромі, коли з апетитом їв гарячу кашу, запиваючи її свіжим молоком. Потім Каїров розгорнув карту, уточнив із Сорокіним маршрут польоту, а я ходив по вологій траві й дивився в небо, на якому згасали зірки…

Раптом тиша стусаном відшпурнула ревіння мотора назад, за хвіст літака, і гори стали розгинатися, зводячись на весь свій велетенський зріст. Я не відразу збагнув, що ми падаємо, а лише тоді, коли Сорокін повернувся до мене і я побачив його зле, бліде обличчя. Я почув:

— Мотор відмовив!

Ми падали, не перекидаючись із хвоста на ніс, не перевалюючись з крила на крило, а планеруючи, ніби паперовий голуб, запущений дитиною.

— Не психуй! — крикнув я. — Може, сядемо!

— Куди?

Справді: куди? Не сідати ж нам на вершину гори!

— Серього! Виярок!

— Бачу!

— Рулюй туди.

— А якщо каміння?

Та вибирати ні з чого. І час не дозволяє. Наш «фарман» робить півколо. І виярок здиблюється перед нами…

Я вхопив момент, коли ми торкнулися землі. Поштовх був сильний, пружистий. Але в мене склалося враження, що аероплан підстрибнув, як м'ячик, і ми знову зависли в повітрі. Насправді ж ми котилися по лужку — зовсім не широкому, короткому, — врізалися в густий чагарник. Тільки-но гілки захльоскали по корпусу і крилах, як заревів мотор, відчайдушно закрутився пропелер. Сорокіну не зразу вдалося його вгомонити.

Коли ж знову зависла тиша, він повернувся до мене і сказав:

— Бачиш, який підлий! — Останнє слово повторив кілька разів. Вибираючись із кабіни, запропонував: — Спробуємо його, негідника, розвернути.

Я також зістрибнув на землю. Ой, як приємно стояти на теплій, пропахлій весною землі! Розглядати зелену траву, комашок різних. А перші кроки зробиш — стан такий, наче під хмелем.

Сорокін обійшов літак.

— Кепські справи, — каже, — ліве шасі зігнули.

— Туапсе далеко?

Він