Читати книгу - "Порт у тумані"

плавав на одному з кораблів мера, яким командував протягом двадцяти восьми років.

— Корабель мера?

— Авжеж! Пана Ернеста Гранмезона. Він директор Англо-Нормандської компанії. Власне кажучи, єдиний власник одинадцяти пароплавів цієї компанії.

Ось іще одне фото: Жоріс власною особою, на цей раз у віці двадцяти п'яти років, уже й тоді кремезний, вилицюватий, усміхнений, але з дещо упертим виглядом. Бретонець хоч куди!

Нарешті в повстяному конверті комісар побачив дипломи — від посвідки училища до патенту капітана торговельного флоту, офіційні документи, виписку з метричної книги, військову книжку, паспорти тощо.

Один уже пожовклий конверт вислизнув на підлогу; Мегре підняв.

— Духівниця? — спитав лікар, який не мав чого робити, поки не приїдуть слідчі прокуратури.

У цьому домі, без сумніву, панувала довіра, оскільки конверт навіть не був заклеєний. Усередині лежав аркуш. На ньому зразковим фельдфебельським почерком написано: «Я, що нижче підписав, Ів-Антуан Жоріс, народжений у Пемполі, за фахом мореплавець, відказую моє майно, рухоме й нерухоме, Жюлі Леґран, котра служить у мене, як винагороду за багато років відданості.

Доручаю їй здійснити передачу таких речей:

Мій човен — капітанові Делькуру; китайський порцеляновий сервіз — його дружині; мою різьблену тростину слонової кістки…»

Майже нікого з тих, що входили до цього своєрідного товариства тут, у порту, з тих, кого Мегре бачив у туманному мороці останньої ночі, не забуто в духівниці. Не обійшов небіжчик і наглядача шлюзів, який має спадкувати «потрійну рибальську сітку, що висить під навісом».

Роздуми комісара перервав якийсь несподіваний звук. Це Жюлі, скориставшись з тимчасової неуважності жінок, які готували їй ґроґ «для підбадьорення», збігла по сходах. Рвонувши двері кімнати, вона з божевільним виглядом кинулась до ліжка, відсахнулась од нього, в останню мить вражена, зупинена смертю.

— Невже він уже?!.

Вона впала на підлогу, на килимок, вигукуючи щось невиразне, з чого можна було зрозуміти лише:

— … Не може бути… Мій бідний хазяїн… Мій… Мій…

Зберігаючи гідність, Мегре нахилився до неї, допоміг підвестися й, незважаючи на те, що жінка пручалася, відвів до суміжної кімнати, її кімнати. Там було не прибрано. На ліжку безладно розкидано одяг, у тазу — мильна вода.

— Хто налив воду у карафку, що на вічному столику?

— Я сама налила… Учора вранці… Тоді, як ставила квіти в капітанову кімнату.

— Ви були вдома самі?

Ще схлипуючи, Жюлі потроху приходила до тями і водночас починала дивуватися запитанням Мегре.

— То що ви думаєте? — несподівано скрикнула вона.

— А нічого. Заспокойтеся. Оце тільки-но я прочитав духівницю Жоріса.

— Отже?

— Ви успадковуєте все його майно. Ви тепер багата.

У відповідь на ці слова вона зразу розридалась.

— Капітана отруєно водою з цієї карафки.

Вона з огидою зиркнула на нього й заволала:

— То й що ви хочете сказати? Що, що ви хочете сказати? Га?

Вона була в такому стані, що схопила його за зап'ястя й трусонула з нестямною силою. Ще трохи, і вона могла почати дряпатися, битися.

— Тихше, заспокойтеся. Розслідування тільки починається. Я нічого не хочу вигадувати, тільки збираю відомості.

Сильний поштовх у двері. Прийшов сільський поліцай.

— З прокуратури не зможуть приїхати раніше другої половини дня. Пан мер, який сьогодні вранці повернувся з полювання, ще не встав. Він прийде сюди, тільки-но буде готовий.

Усі були пригнічені. Усе в цьому будинку так і пашіло од збудження. Натовп надворі, який очікував хтозна-чого, додавав нервозність і безладдя.

— Ви маєте намір лишитися тут? — спитав Мегре дівчину.

— А чом би й ні? Куди мені подітися?

Мегре попросив лікаря вийти з кімнати небіжчика й замкнув її на ключ. Він дозволив залишитися з Жюлі лише двом її приятелькам — дружині наглядача маяка й дружині одного з робітників шлюзу.

— А ви нікого сюди не пускайте, — наказав сільському поліцаєві. — Якщо буде треба, спробуйте по-доброму відпровадити цікавих.

Після того вийшов, проминув юрму зівак і попрямував до порту. Сирена попередження все не вгавала, але звук її наче віддалився — вітер дув у бік моря, і її вже ледве було чути. Надворі помітно потеплішало. Сонце сяяло дедалі яскравіше, й море почало підійматися.

Двоє наглядачів шлюзу вже прийшли з села й заходилися працювати. На мосту Мегре зустрів капітана Делькура, з яким розмовляв напередодні. Той пішов йому назустріч:

— Отже, це правда?

— Жоріса отруїли, авжеж.

— Хто?

Натовп коло будинку капітана потроху рідшав. Щоправда, сільський поліцай, красномовно жестикулюючи, переходив від однієї групи до іншої й розповідав бозна-що. Всі поглядали в бік комісара — загальна цікавість зосередилась на ньому.

— Починається приплив?

— Ще не зовсім. Треба, щоб піднялося ще хоча б на три фути. Он бачите — пароплав на якорі там, на рейді. Він чекає від шостої години ранку.

«Флотська закусочна» була близько, в двох кроках. З її вікон, крізь скляні двері можна було бачити шлюз, міст, воду, яку випускають із шлюзу, маяк і будиночок Жоріса.

— Може, перехилимо чарчину? — запропонував комісар.

Зрештою, він міг здогадатися, що під час кожного припливу це невелике товариство, як за звичай, сходилося в закусочній. Капітан подивився, чи висока зараз вода.

— Маю щось із півгодини, — озвався.

Вони разом увійшли до дощатої закусочної, інші — митники, начальник шлюзу, службовець рибоохорони і командир митного катера — нерішуче потяглися один по одному слідом, і Мегре жестом запросив їх сісти за один стіл.

Треба ж зламати лід, відрекомендуватися всім, викликати до себе довіру й навіть, певною мірою, проникнути в це середовище.

— Що будемо пити?

Його компаньйони перезирнулися, все ще нітячись і ніяковіючи.

Служниця подала всім. Люди зазирали в