Читати книгу - "Обережно, діти!"

Як співачка Гайтана. У неї чорна шкіра, і я її боюся.

– У неї, напевно, була відпустка і вона повернулася з моря, – погладив мене по голові дід і почав складати речі в зелену шафку, на дверях якої жуйкою було приліплено якусь невизначену наклейку. Зверху було намальовано яблучко. Курточку він повісив на гачок, а взуття поклав на нижню поличку.

– Усе одно не піду! – Я настирливо позадкував до дверей, готовий подарувати зеленій шафці все, що дід щойно в неї поклав.

Дід узяв мене за руку й прошепотів:

– Я за дві години прийду.

– Усе одно не залишуся.

– Через півтори.

– Через п’ятнадцять хвилин! – наполягав я.

– Через годину, – здавав позиції дід.

– Через пів! – Я вперто стискав час.

– Гаразд. – Дід поплескав мене по плечі. – Я трохи тут погуляю й скоро прийду.

Я витер рукавом очі й просунув голову в двері. Досвід попереднього дитячого садка не пройшов безслідно. Я обернувся, махнув дідові «па-па» і зайшов у кімнату. Як виявилося пізніше, сніданок уже закінчився, ранкова зарядка теж. Я вирішив, що в такий час треба приходити щодня.

Пані в чорній спідниці виявилася моєю новою вихователькою. Її звали Іванна Валентинівна. Я також ніяк не міг запам’ятати її ім’я. У кращому разі казав Валентина Іванівна. Щоб легше було запам’ятати, я навіть шукав у голові когось із знайомих чи сусідів із схожим іменем. Але ніяк не знаходив. Коли я виросту, жодну свою дитину не назву Іванною Валентинівною.

Діти сиділи купками по кутах і бавилися іграшками. Я оглянувся. На стінах висіли якісь малюнки, знову тарілки з пап’є-маше, на полицях – книжки і ще якісь незрозумілі речі. Вихователька підвелася з-за столу і підійшла до мене. Вона взяла мене за руку, погладила по голові й сказала:

– Зараз я тобі про все розкажу.

Я швидко забрав з-під її руки голову. Вихователька проводила мені екскурсію, наче я досі ніколи не бачив дитячого садка. Найдовше вона стояла біля кутка для шибеників. Якісь дивні проекти в цих садках. Могли б зробити всі кімнати круглими.

– А де ваш телевізор? – запитав я.

– Телевізор? – виховательчині очі стали схожі на колеса «мерседеса».

– Бабуся казала, що ми цілий день будемо дивитися телевізор.

Вихователька потерла лоба, потім приклала пальці до рота (так робить бабуся мого друга Тараса і ще приказує: «Боже мій, Боже! І що ж я маю з тою дитиною робити!»), далі глянула на стелю, на годинник…

– Телевізор дивляться тільки чемні діти.

– То чому ж ви мені не показали кімнату для чемних, а тільки ту, де є куток?

Я зрозумів, що в них нема ніякого телевізора, що слово «чемний» давно застаріле і що вихователька просто відбріхується. Та я себе не видав.

– Завтра маєш прийти раніше, – сказала вона.

– Я не можу раніше.

– Чому?

– У мене хворий дід. – Я вкусив себе за язик і схрестив пальці.

– А що в нього? – стурбовано глянула вихователька.

– Його ноги починають працювати тільки після дев’ятої.

– Агаа, – зрозуміла вихователька.

– Ви мені не вірите? Ми вчора ходили в поліклініку. Його били молотком по колінах. Таки не вірите! – підвів я голову вище. Досвід поліклініки хоч десь пригодився.

– Ну чому ти так? Звичайно, вірю, – похитала вона головою, погладила мене по маківці й поправила комірчик сорочки. – Тоді приходь на дев’яту.

Я не люблю, коли чужі поправляють мені комірчик.

– А сніданок у вас коли?

– За п’ятнадцять дев’ята.

– Клас! – вигукнув я і навіть усміхнувся.

– Якби у твого дідуся ноги починали працювати на п’ятнадцять хвилин швидше, ти б устиг на сніданок.

– Ні-ні! Це неможливо.

– Перед обідом вони у нього також вимикаються? – дала гарну підказку вихователька.

– Здається, ви кепкуєте. Не вимикаються, а потребують особливого відпочинку. Так казав лікар. І я роблю йому процедури, тому мушу бути вдома.

– А які процедури ти йому робиш?

– Даю йому сироп «Інгаліпт», чорні таблетки й роблю масаж живота.

– А чому живота?

– Ви не лікар і не знаєте, що в організмі все пов’язано. У передачі «Наше здоров’я» завжди про це нагадують і кажуть, щоб запобігти «інфактові мікарда», треба бути багато на свіжому повітрі. А якщо ви захочете сісти на дієту, то краще купіть собі «Автошейпер». Він коштує всього тисячу двадцять гривень, зате за два тижні ви виглядатимете приголомшливо. Я не знаю, як це «приголомшливо», та про всяк випадок телефон запам’ятав. Хочете записати?

– Дякую, якось іншим разом.

– Для чого відтягувати? У них тепер розпродаж. Сезонні знижки. Чули про таке? А вам би не зашкодило!

Я не знаю, про що хотіла поговорити вихователька з дідусем, але за час бабусиної відсутності я не дозволяю йому наодинці спілкуватися зі сторонніми жінками. На пропозицію виховательки «мені треба з вами поговорити», я відразу їй усе розтовкмачив, і вона вирішила капітулювати.

Найбільше мені муляло те, що в дитсадку справді нема телевізора. Хіба що в директорки. Щоб легше їй засиналося в сонний час. Це в мене так дід часто робить. Хіба моя бабуся могла таке передбачити? Вона думала, що в нас, як у Греції. «У нас держава – банкрут», – казав якийсь лисий на якійсь кохеренції. Я не знаю, що таке кохеренція. То тільки мій дід все знає. Я запитував його, що таке банкрут, дід казав, що такий, як ми з ним. І я подумав, що держава в нас класна, як і ми з дідом. От тільки в садочках щось не цілком. Янукович казав по «Інтеру», що треба більше інвестувати в дітей. Я не знаю, що таке «інвестувати», але думаю, що це щось добре. Інакше це б не крутили цілий день по телебаченню. Учора Янукович на Першому каналі вітав усіх з Днем дитини. Один день на рік – для дитини! От би подарував садочкам телевізори! Якби я був президентом, я б подарував у всі дитячі садочки, крім телевізорів, ще приставки «Денді». Тоді б виховательки ходили усміхнені. Добре бути президентом! У тебе ніколи не закінчуються гроші. Усім все даруєш, і всі тебе хвалять. Усі знають, коли в тебе день народження і вітають на кожному каналі. Єдине, що погано, завжди оголошують по радіо, коли і з ким ти розмовляєш по телефону. Мене відразу б викрили, що я надто довго спілкуюся з Богданом.

Найбільше в садку я не люблю їсти. Якби я був президентом, я б відмінив у садку обіди. Діти все одно нічого не їдять, тільки пересувають виделкою з одного місця на інше. Я терпіти не можу каші! Я завжди запиваю її чаєм.