Читати книгу - "Плавучий острiв"

То Івернес, витягши з футляра скрипку, примушує її бриніти під могутнім і ніжним дотиком свого смичка. Геніальний здогад! І справді, чому б музикантам не звернутися за порятунком до музики? Хіба ж німе каміння в Фівах не зрушилося з місця під впливом звуків Амфіонової ліри? Хіба ж дикі звірі, приборкані силою ліричного натхнення Орфея[17], не збігались до його ніг? Схоже було на те, що й цей каліфорнійський ведмідь внаслідок спадкових нахилів так само чутливий до музики, як і звірі з грецьких байок, бо його лютість згасла, інстинкт меломана взяв гору, і в міру, як музиканти в бездоганному порядку відступають, він іде за ними, видаючи короткі вигуки задоволення. Ще трохи, і він закричить «браво!»

За чверть години Себастьян Цорн і його товариші опинились на узліссі, Івернес грає далі.

Звір зупиняється. Здається, в нього немає наміру йти далі. Він б’є одною в другу своїми величезними лапами, наче плескає. Побачивши це, Пеншіна поспіхом витягає свій інструмент, вигукуючи:

— Танок ведмедів, і в темпі!

Перша скрипка починає шпарко терликати цей всім відомий мотив, у той час як альт вторує йому малою терцією фальшивим пронизливим басом.

І тоді ведмідь пускається в танець, піднімає праву лапу, потім ліву, повертається на всі боки, крутить головою і зовсім забуває про людей, які відходять дорогою все далі й далі.

— Подумаєш, дивовижа! — вихоплюється Пеншіна. — Ясно, що це ведмідь із цирку.

— Хай і так, — каже Фрасколен, — але яка чудова вигадка спала на думку Івернесові, хай йому грець!

— Тікаймо… алегретто[18], - додає віолончеліст, — і не оглядаючись назад!

О дев’ятій годині вечора чотири учні Аполлона[19] прибувають цілі й здорові до Фрескаля. Свій останній перехід вони пройшли відмінним кроком, дарма що ведмідь їх уже не переслідував.

Щось із сорок будинків, чи швидше дерев’яних хатинок, розташованих навкруги невеликого майдану, засадженого буковими деревами, — ось вам і Фрескаль, відлюдне селище, що лежить за дві милі від узбережжя.

Наші музиканти, проминувши кілька захованих за густими деревами будинків, виходять на площу, в її глибині видно невибагливу дзвіницю невибагливої церковки, і, ставши кружка, наче вони збираються виконувати якусь відповідну до випадку п’єсу, починають радитися.

— Оце таке село? — каже Пеншіна.

— А ти сподівався потрапити в таке місто, як Філадельфія чи Нью-Йорк? — відповідає Фрасколен.

— Таж воно спить, оце ваше село! — зауважує Себастьян Цорн, знизуючи плечима.

— Не будемо ж порушувати сон цього мирного селища! — мрійливо зітхає Івернес.

— Навпаки, обов’язково розбудимо його! — вигукує Пеншіна.

І дійсно, доведеться вдатися до цього способу, коли не хочеш ночувати просто неба.

На майдані нікогісінько, панує глибока тиша. Хоч би одна напівпрочинена віконниця, хоч би смужка світла з вікна. Все оповив такий міцний сон, навкруги стоїть такий непорушний спокій, що здається, саме тут повинен підноситись палац Зачарованої красуні.

— Ну… а заїзд? — питає Фрасколен.

Справді, де той заїзд, що про нього казав погонич? Заїзд, що в ньому подорожні, які потрапили в біду, знайдуть притулок і гостинність? І той господар заїзду, що має негайно надіслати допомогу безталанному погоничеві? Чи, може, бідоласі все це тільки примарилося? А може, — виникає інше припущення — Себастьян Цорн і його товариші збилися з дороги? Може, це зовсім не Фрескаль?

Всі ці питання вимагають точної відповіді. Та щоб розпитатися в когось із тутешніх мешканців, доведеться постукати в одну з цих хатинок, але найкраще в двері заїзду, якщо пощастить його відшукати.

Отже, четверо музикантів вирушають у розвідку навколо оповитого темрявою майдану, обмацують фасади будиночків — може, натраплять на вивіску чи будь-яку вітрину… Та нічого, що скидалося б на заїзд, немає.

Ну, що ж, коли немає заїзду, то, може, знайдеться така гостинна хата, а раз вони не в Шотландії, а в Америці, то й діяти треба по-американському. Хто з мешканців Фрескаля відмовиться від одного чи навіть двох доларів, щоб дати притулок і вечерю мандрівникові?

— Давайте постукаємо, — каже Фрасколен.

— В такт, — каже Пеншіна, — і на шість восьмих.

Та вони з таким же успіхом могли б стукати з рахунком і на три, й на чотири — наслідки були б однакові. Жодне вікно, жодні двері не розчинились, хоч квартет добивався відповіді не менш як у десятьох хатах.

— Трапилась помилка, — проголошує Івернес, — це не село, а кладовище, і якщо тут сплять, то, мабуть, вічним сном… Vox clamantis in deserto[20].

— Амінь! — озивається «Його високість» басом, мов соборний дяк.

Що робити, коли населення Фрескаля вперто мовчить і край! йти далі аж до Сан-Дієго? Але вони ось-ось сконають з голоду й утоми. Саме так, сконають. А крім того, якою дорогою їм іти без проводиря, серед темної ночі? Спробувати дістатися до іншого села? А якого ж? Коли звіритися на слова погонича, в цій частині узбережжя немає більше жодного селища! Знову доведеться блукати… Найкраще — це почекати, поки розвидниться. Проте залишатися кілька годин без жодного захистку, просто неба, вкритого важкими хмарами, що загрожують зливою, це невтішна перспектива навіть для мандрівних артистів.

У Пеншіна майнула раптом одна думка. Взагалі його ідеї не завжди блискучі, але вони повсякчас рояться йому в голові. А втім, ця дістає схвалення розважливого Фрасколена.

— Друзі, - каже Пеншіна, — чому б нам не застосувати до каліфорнійців того способу,