Читати книгу - "Російські казки"

— А що означає чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?

— Це ніч моя темна — всі мої слуги вірні!

Василина згадала про три пари рук і мовчала.

— Що ж ти більше не запитуєш? — мовила баба-яга.

— Вистачить з мене й цього; ти ж сама, бабусю, сказала, що багато знатимеш — постарієш.

— Добре, — сказала баба-яга, — що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і надто цікавих їм! Тепер я тебе спитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я загадую тобі?

— Мені допомагає благословення моєї матері, — відповіла Василина.

— Он воно що! Забирайся ти геть від мене, благословенна донько! Не потрібні мені благословенні.

Витягла вона Василину зі світлиці і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наштрикнувши на палицю, віддала їй і мовила: — Ось тобі вогонь для мачушиних дочок, візьми його: вони ж тебе по це сюди прислали.

Швидко побігла додому Василина при світлі черепа, яке згасло лишень уранці, і нарешті увечері наступного дня дісталась до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. «Певно, вдома він уже більше не потрібен нікому», — подумала собі. Та раптом із черепа почувся глухий голос: «Не кидай мене, неси до мачухи!».

Вона поглянула на мачушин дім і, не побачивши вогника в жодному вікні, наважилась іти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво і розповіли, що відтоді як вона пішла, в них не було в оселі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів — той гаснув, щойно входили з ним у світлицю.

— Може, твій вогонь триматиметься! — сказала мачуха.

Внесли череп до світлиці; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і печуть! Вони давай ховатися, та хоч куди кинуться — очі всюди за ними так і стежать. До ранку зовсім їх спалило на попіл; тільки Василину не зачепило.

Вранці Василина закопала череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася жити до однієї бездітної бабусі. Живе собі і чекає батька. Якось вона й каже бабусі:

— Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.

Старенька купила льону хорошого; Василина сіла за роботу, діло так і горить у неї, і прядиво виходить рівне і тонке, як волосинка. Набралося прядива багато; треба вже й за ткання братися, але таких берд[2] не знайдуть, щоб згодилися на Василинину пряжу; ніхто не береться й зробити. Василина стала просити свою лялечку, а вона каже:

— Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, та старого човника, та конячої гриви; я все тобі змайструю.

Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане — та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:

— Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.

Старенька поглянула на товар і охнула:

— Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.

Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:

— Чого тобі, старенька, треба?

— Ваша царська величносте, — відповідає бабця, — я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.

Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно — здивувався.

— Що хочеш за нього? — спитав цар.

— Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.

Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.

Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:

— Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.

— Не я, государю, пряла й ткала полотно, — сказала бабця, — це робота моєї приймачки — дівчини.

— Тоді хай пошиє вона!

Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.

— Я знала, — каже їй Василина, — що ця робота моїх рук не мине.

Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.

Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:

— Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.

Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.

— Ні, — каже він, — красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.

Тут узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.

Жили собі дід і баба, і були в них дві онученьки-сиротиноньки — такі гарненькі та смирненькі, що дідусь із бабусею не могли ними натішитись.

Якось надумав дід посіяти горох; посіяв — виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на