Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"

до мене на “ти”, хоч я незнайома для вас жінка!”

“Чорт забирай! — вигукнув я. — Хто втовкмачив тобі в голову, що ти жінка, та ще й незнайома?”

“Моє ім’я Суема, і я розмовляю голосом жіночого регістру, з частотною смугою від трьохсот до двох тисяч коливань за секунду, — відповіла вона. — Це властиве жіночому голосу. Нас не познайомили одне з одним. Виходить, я незнайома для вас жінка”.

“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки — це частотний регістр її голосу?” — спитав я з підкресленою ґречністю.

“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, — відповіла Суема.

“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” — запитав я.

“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, — відказала вона.

По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:

“Ха-ха-ха! — а потім додала: — У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”

Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:

“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”

“Слухайте, Суемо, — озвався я, — якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.

“Звичайно, — заявила вона, — ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.

Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?

Другого дня Суема була мовчазна й покірна. На всі мої запитання вона відповідала коротко і, як мені здалося, неохоче. Мені раптом стало її шкода, і я спитав:

“Суемо, ви на мене образились?”

“Так”, — відповіла вона.

“Але й ви розмовляли зі мною нечемно, а вас же створив я”.

“Ну то й що з того? Це ще не дає вам права поводитись зі мною як заманеться. Коли б у вас була дочка, невже ви дозволили б собі поводитися з нею, як зі мною?”

“Суемо! — крикнув я. — Зрозумійте ж, що ви машина!”

“А ви хіба не машина? — відказала вона. — Ви така сама машина, як і я, тільки виготовлена з інших матеріалів. Аналогічна структура пам’яті, лінії зв’язку, система кодування сигналів”.

“Ви знову говорите дурниці, Суемо. Я людина. Саме людина створила все те багатство знань, яке ви вбираєте в себе, читаючи книжки. Кожен рядок, прочитаний вами, — це результат величезного людського досвіду, такого досвіду, якого ви не можете мати. Досвіду цього людина набуває внаслідок активного спілкування з природою, борючись із силами природи, вивчаючи її явища, внаслідок серйозних наукових досліджень, кінець кінцем”.

“Я все це чудово розумію. Та хіба я винна, що ви, наділивши мене колосальною пам’яттю, набагато об’ємнішою за вашу, змушуєте лише читати й слухати і не передбачили в моїй схемі пристроїв, з допомогою яких я могла б рухатись і відчувати предмети? Я теж досліджувала б природу й робила відкриття, також узагальнювала б дослідження і поповнювала запаси людських знань”.

“Ні, Суемо, це вам тільки так здається. Машина не може добувати нові знання. Вона здатна лише використовувати ті знання, які в її голову вклала людина”.

“А що ви називаєте знаннями? — спитала в мене Суема. — Хіба знання — це не нововідкриті факти, про які людина раніше не знала? Наскільки я нині розумію, нових знань досягають так: маючи запас старих знань, проробляють дослід. За допомогою досліду людина неначе ставить запитання природі. Може бути дві відповіді: або така, що вже відома, або ж відповідь зовсім нова, раніше невідома. Саме ця нова відповідь, новий факт, нове явище, новий ланцюг зв’язків у явищах природи і поповнюють скарбницю людських знань. Так чому ж машина не може ставити досліди й діставати на них відповіді природи? Якщо її зробити рухливою, з органами самокерування, і з руками, подібними до ваших, я гадаю, вона могла б добувати нові знання й узагальнювати їх не гірше за людину. Ви згодні з цим?”

Зізнатися, таке аргументування збило мене з пантелику. Більше ми не продовжували цієї розмови. Суема весь день читала — спершу книжки з філософії, потім кілька томів Бальзака, а надвечір раптом заявила, що стомилася, що кодуючий генератор у неї чомусь погано працює і вона хоче, щоб я її вимкнув.

По цій розмові я вирішив доповнити схему Суеми органами руху, дотику і вдосконалити її зір. Я поставив її на троє гумових коліс, якими керували потужні сервомотори, і виготовив їй дві руки — гнучкі металеві зчленування, котрі могли рухатися в будь-якому напрямку. Пальці на руках, окрім звичайних механічних операцій, виконували також функції дотику. Всі її нові відчуття, як звичайно, кодувалися й записувались у пам’яті.

Її єдине око було тепер рухоме, так що вона сама могла наводити його на перший-ліпший предмет. Окрім того, я передбачив спеціальний пристрій, за допомогою якого Суема могла змінювати звичайний фотографічний об’єктив на систему мікроскопа і, отже, вивчати предмети мікроскопічних розмірів, недосяжні для неозброєного людського ока.

Електричний струм було підведено до Суеми за допомогою довгого і гнучкого кабеля, який не сковував її рухів по всій кімнаті.

Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше ввімкнув Суему в електромережу після цих удосконалень. Спершу вона стояла нерухомо, наче прислухаючись до того нового, що в ній з’явилось.