Читати книгу - "Ночівля в карбоні, Віктор Васильович Савченко"

Я тільки стенув плечима, мовляв: біс його втямить.

Та за якусь мить він зайшовся сміхом.

— От так устругнув Карно Левкович! Через два роки по смерті нагадав про себе. Цікаво, кому він доручив кинути цього листа?

Прийшовши додому, я озброївся потужною лупою і почав порівнювати почерки на свіжому листі і на листі, який дід Карно прислав із Криму незадовго до своєї смерті. Сумніву не могло бути — писала та ж сама рука. Отже лист відправив хтось із дідових друзів. Іншого варіанту я не бачив. Але чому старий вигадав оті 280 °C? Хвилинку! В молоді роки він працював на коксохімічному заводі в смолоперегонному цеху. Таку температуру мусить мати кипляча смола. Де тут його книжка? Ага, ось довідник коксохіміка. Я швидко гортав сторінки. Так воно й є! Це температура кипіння кам’яновугільної смоли. Отже, дід Карпо цими 280 °C хотів сказати, що він у пеклі. “Тепер Еней забрався в пекло, попав на зовсім інший світ…”

Перед тим як лягти спати, я дістав альбом і почав розглядати велику кольорову фотокартку, зроблену на похороні діда Карпа. Ось він лежить у труні заклечаний живими квітами. Худорляве загострене лице, пелехаті брови, на високому чолі жодної зморшки; права рука на животі, шульга-протез по солдатському витягнута. Старий втратив ліву руку під час однієї невдалої експедиції на Ельбрус і останнім часом носив протез, який на вигляд мало чим різнився від живої руки, а приводився в рух за допомогою біострумів. Навіть більше того, коли треба було виконати важку роботу, дід брав у кишеню підсилювач, і тоді сила шульги-протеза подесятерялась. Я пам’ятаю випадок, коли дід, працюючи на дачі, не розрахувавши сили, розчавив держак від граблів. Деревина під пальцями розсипалась, немов поїдена шашелем.

Дивно… Дивлячись на мертвого діда, на скорботні обличчя рідних і друзів мого старого, я вже не відчував горя. “Старий дотепнику!” — подумав я про останній дідів вибрик і почав розбирати ліжко. Годинник на стіні бемкнув, нагадавши, що вже північ.

Перед тим як лягти спати, я підійшов до люстра, потягнувся. Суглоби на худих руках похрускували. В зеленкуватих очах того худорляги, що дивився на мене з люстра, борсалася непевність. Та й весь його вигляд в розтягнутій майці і довгих трусах був якийсь недолугий.

“І все ж цікаво знати, хто вкинув листа…” — думав я, засинаючи.

Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із “Пекла”, як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, ніби довго лежав на сонці. А різниця в часі між написанням обох листів мала бути незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і по якомусь часі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки в Чуфут-Кале я зробив позавчора і зараз примостився в кінці зали, слухаючи, що говорять інші.

— Колего, — нахилився я до антрополога Ванжі, який саме проглядав збірник тез конференції, — чи існують зараз методи, за допомогою яких можна установити, коли було написано текст?

— Авжеж! — зрадів Ванжа, що є тема для розмови, бо те, про що доповідалось, його не цікавило. — Радіоізотопний метод. Онде у восьмому ряді сидить чоловік з білим комірцем, бачиш? Шия худа, як гілляка. Ото він цим займається. А що таке?

Я пояснив ситуацію і дав прочитати дідового листа.

В кав’ярні під час перерви ми підійшли до столика того худорляги, замовили кави з рогаликом.

— Шановний колего, — звернувся Ванжа до нього. — Ось тут, у тезах, пишеться про радіоізотопний метод, е-е… де ж воно, — гортав сторінки Ванжа, — автором якого буцімто є ви…

Чоловік мав сухе вилицювате обличчя з тонким хижим носом і глибокими карими очима.

— Не автором, а вдосконалювачем існуючого… Зайдемо до мене в лабораторію, і я вам усе поясню. Незважаючи на складність апаратури, сам метод надзвичайно простий.

По часі ми втрьох уже піднімалися сходами на поверх вище. Конференція проходила в інституті археології, де й працював цей чоловік.

Кожний кубічний сантиметр довгої, схожої на коридор, кімнати щільно заставлено апаратурою.

— Ось, — чоловік показав прилад, що нагадував електронний мікроскоп, — сюди закладається зразок письма…

— Ну, візьміть хоча б це, — подав йому Ванжа посмертний лист мого діда.

Той, розрівнявши, притис аркуш склом, зазирнув в окуляр. Потім став умикати безліч тумблерів, ручок і, нарешті, заглянувши знову в окуляр, сказав:

— Цього листа було написано два місяці, три дні, вісімнадцять годин… Е-е, на жаль, хвилини й секунди ми не можемо визначити.

— Цікаво, — сказав Ванжа. Йому дійсно було цікаво.

Чоловік, повертаючи листа Ванжі, здивовано глянув на мене:

— Ви не вірите?

— Чому ж, вірю. А ось оце коли було написано? — Я подав йому кримського листа діда. І поки він робив свою справу, подумки вирахував, що цього листа було написано два роки, п’ять місяців тому.

— Два роки, п’ять місяців, п’ятнадцять днів, двадцять годин, — сказав чоловік рівним голосом.

…Ми з Ванжою не пішли більше на конференцію, а примостилися за столиком у спорожнілому буфеті.

— Слухай, — сказав мій приятель, розливаючи каву в два келишки, — а може, старий і зовсім не вмирав? Скажімо, замовив у протезистів свою точну копію із пластика — зробити це не так уже й важко, — і підсунув її вам, сам же кудись гайнув…

— І працює зараз бульдозеристом при температурі 280 °C, — прикро додав я.

Помовчали. Ванжа нерішуче сказав:

— Тут він міг помилково приписати зайвого нуля. Отже, тоді залишається 28 °C. Влітку така температура і в нашому місті буває.

Мені нічого не залишалося, як послухатися Ванжі. Правда, я був абсолютно певен, що листа писав дід Карно. Але цей факт сприймав так, як