Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Бо завдання матимеш ризиковане й небезпечне.

– Чого як думати? Згоден.

– Не злякаєшся?

Штунь зробив спробу підвестися. Бобрьонок утримав його, і тоді хлопець мовив твердо:

– Накажіть відправити мене назад до полку, товаришу майоре, бо він скоро піде в бій, там лякатися не можна. До того ж мені соромно перед товаришами: вони вмиратимуть. а я тут…

– Помовч! – різко обірвав його майор. – Я розмовляю про серйозні речі, а ти… Коротше, ти нам потрібен, і, якщо згоден, одержиш завдання.

– Згоден.

– Мусиш знати: завдання небезпечне й цілком секретне, за розголошення таємниці покарання як за зраду Батьківщини.

– Ясно.

– А коли ясно, то слухай. За нашими даними Сорока зараз у Львові. Він зв'язаний з гітлерівцями й продовжує служити їм, можливо, через нього нам удасться вийти на ворожу резидентуру. Це шпигунський центр, – пояснив, – і ми мусимо ліквідувати його. Знайдеш у Львові Сороку?

Штунь замислився. Нарешті відповів чесно:

– Не знаю.

– Чому?

– Бо є тільки одна людина, котра може зв'язати нас.

– Хто?

– Священик, ну, отже, знайомий піп – з нашого села й товаришував з моїм батьком. Він колись мене до бандер благословляв.

– Прізвище?

– Отець Василь Загуменний. Править у церкві біля Личаківського кладовища. Вони з Сорокою у якихось стосунках.

– То в чому справа? Гадаєш?.. – Бобрьонок не встиг закінчити думку – двері відчинилися і до кабінету рвучко зайшов чоловік з полковницькими погонами. Майор підвівся, а Юрко дивився на полковника й сидів, наче ноги не слухалися його, потім також підвівся. Полковник зупинився навпроти нього, дивився запитально і, Штуню видалося, не дуже приязливо – пауза затягувалася, нарешті полковник присунув до себе стілець, сам не сів, але до- зволив:

– Сідайте.

– Юрій Штунь, – доповів Бобрьонок.

– Сам бачу, – обірвав його полковник. Сів, простягнувши ноги в хромових чоботах, і запитав: – І до чого ж ви домовилися?

Майор опустився на стілець і зробив знак Юркові, аби сів також.

– Є одна зачіпка, товаришу полковник… – почав. Потім вони просиділи півдня, обговорюючи ситуації, в які міг потрапити Юрій Штунь, пообідали втрьох у тій же їдальні, і Юрка вивезли з внутрішнього двору штабу в легковій машині. Автомобіль зупинився на якійсь порожній вулиці, і Бобрьонок випустив хлопця, дружньо стиснувши йому плече на прощання.

Сонце виринуло з хмари й торкнулося обрію. Юрко зітхнув і попрямував до бічної вулиці, де в симпатичному маленькому особняку за жоржиновими клумбами мешкав отець Василь Загуменний.

Хвіртка не піддалася, Юрко згадав, що її завжди замикали, він натиснув кнопку дзвінка, почекав трохи, однак ніхто не відгукнувся. Юрко подзвонив ще, йому здалося,, фіранка на вікні ворухнулася, але ніхто не виходив, і хлопець узявся за залізні прути огорожі – цей рух можна було витлумачити двояко: можливо, хотів посмикати хвіртку, щоб хоч якось подати сигнал мешканцям особняка, чи перескочити огорожу… Либонь, це не сподобалося тим, хто безмовно спостерігав за його діями, бо двері відчинилися і на ґанку з'явилася бабця в темній хустці.

– Чого тобі? – запитала не досить привітно й прикрила очі долонею, розглядаючи відвідувача.

– Це я, бабцю Віро.

Видно, таке звертання вплинуло на бабцю, бо рушила з ґанку, але все ж зупинилася на сходах і перепитала:

– Хто – «я»?

– Ви ж мене знаєте як облупленого, Штунь я, Юрій Штунь з Підгородища й маю справу до отця Василя.

– Штунь? І звідки ти взявся?

– З вулиці, звідки ж іще?

– Чим добрих людей турбувати, краще б там і лишався… – пробуркотіла, та все ж відімкнула хвіртку й пропустила хлопця до садиби.

– Отець Василь вдома?

– Відпочивають вони.

– То я почекаю.

– Авжеж. – Стара акуратно замкнула хвіртку й двері будинку на два оберти й пропустила хлопця з передпокою кухні. Мовчки вказала на табуретку й стала брязкати посудом.

Юрко зняв капелюха, пом яв його долонями и мовив нерішуче- прохально:

– Зголоднів я, оаоусю Віро, зранку не їв.

– Тераз багато голодних, – одповіла байдуже, навіть не глянувши в бік хлопця.

– Та я начебто й не чужий…

– Це як сказати… – не обернулася і продовжувала гуркотіти посудом. – Часи важкі, й кожен мусить дбати про себе.

– Свята церква, бабусю, – почав Юрко якомога м'якіше – вчить, що треба допомагати нужденним…

– І правильно вчить, – мовили за його спиною басом.

Юрко озирнувся й квапливо підвівся з табурета, бо в дверях стояв сам отець Василь Загуменний. Щоправда, зараз, у піжамних штанях і майці, він нічим не нагадував священнослужителя і позіхнув солодко, зовсім по-домашньому, прикривши долонею рота, проте звичним жестом простягнув хлопцеві правицю, і той схилився перед ним, поцілувавши руку.

– Добрий день, святий отче, – мовив поштиво. Отець Василь оглянув Штуня несхвально.

– Був справжній хлоп, – нарешті виніс присуд, – а став драбом. Звідки ти?

– Довго розповідати. – Юрко виразно подивився на спину бабці Віри, і отець Василь одразу зрозумів його.

– Нагодуйте нашого гостя, пані Віро, – наказав. – І добре. А я поки що одягнусь.

Бабця невдоволено кинула напівмокру тарілку на стіл, поклала поруч хліб, витягнула з шафи шмат сала, помідори та огірки. Подумала трохи, либонь, зважувала, що саме означав наказ святого отця нагодувати добре, нарешті дістала ще півкільця ковбаси.

Штунь, хоч і їв не так давно в офіцерській їдальні, присунувся до столу й апетитно захрумтів огірком. Подумав: оце справжня їжа – сало й ковбаса, а коли є ще помідори и цибулина, життя стає зовсім гарним і можна не зважати на явну недоброзичливість старої.

Юрко встиг згетелити мало не всю ковбасу, коли на кухню знову зазирнув отець Василь. Чисто виголений, У чорних вузьких штанях і білосніжній сорочці. Подивився, як наминає хлопець ковбасу, й наказав бабці:

– Зготуїїте нам кави, пані Віро, і подайте до вітальні. Справжньої кави, – уточнив, побачивши запитливий погляд старої, – бо маємо дорогого гостя.

Пані Віра, критично оглянула пожмаканий Штунів піджак, видно, не дуже-то й погодилася з визначенням «дорогий гість», але заперечити не насмілилась. А Юрко, дожувавши шматок сала, нарешті відірвався від столу й подякував поштиво. Знав, що отець Василь полюбляє поштивість, він звик до неї в церкві – підносила його над буденним світом, робила значнішим і впливовішим, ніж був насправді. Це, звичайно, не заважало святому отцю не цуратися мирських справ, особливо коли йшлося про пожертвування, бо справи церковні не відділяв від справ особистих, та й як може бути інакше: пастир завжди невіддільний від своєї пастви.

Вони всілися в модерно обставленій вітальні панотця обабіч журнального столика, на який пані Віра поставила паруючий кавник