Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

річкою завмер, ніби теж напружено прислухався, ждучи вісток з півдня.

Сонце вже повернуло на захід, коли у форті всі раптом заметушилися. Георг швиденько пошкутильгав до дверей. Від караульних воріт долинав шум голосів. Солдати мчали через подвір'я. Схвильований повар теж бігав довкола і розмахував черпаком. Хлопець затримав його, бо той умів говорити по-англійськи і прихильно ставився до Георга.

— Що сталося?

Повар зупинився.

— Гонець сповістив, що військо Браддока оточили і повністю знищать!

Роззявивши рота, хлопець дивився повару вслід, потім тремтячими ногами доплівся до валу й сів. Шаленим вихором понеслися думки, а серед них без кінця виринало: це неправда… неправда…

Георг розгублено дивився на курей, що порпалися біля його ніг. На деякий час він зовсім заціпенів. Метушня і крики вивели його з цього стану. Хлопець видерся на укіс і непомітно пробрався до бастіону біля воріт. Глянув — і очам своїм не повірив: гурт індійців, навантажених клунками, йшов через міст. Шапки гренадерів і парики розгойдувались на багнетах, капелюхи з галунами височіли на темноволосих головах, на довгих палицях розвівалися скальпи. Галас щохвилини зростав. Наближались нові групи. Яскраво-червоні мундири англійських піхотинців і блакитні канонірів химерно імітувалися з прикрасами з пір'я і шкіряними штанами. В долині безладно тріскотіли постріли, і луна повторювала цей салют.

Раптом хтось з усієї сили ударив хлопця кулаком в шию.

— Ах ти ж негіднику! Ти що тут робиш? — І Георг полетів униз по східцях.

На честь перемоги треба було палити з гармат, і обслуга зненацька застукала його на бастіоні.

На казарменому подвір'ї гордо походжали індійці в офіцерських капелюхах і шарфах, на площі в дикому безладді валялися казанки, шаблі, патронташі, сумки… Загриміли гарматні постріли, які салютували лісу й сонцю на честь тріумфу французького війська.

Георг кинувся в ліжко і затулив уші.

Коли ніч трохи вгамувала переможців, над фортом пролунав жахливий крик, що проймав до самих кісток. Хлопець здригнувся, — він знав із сотень розповідей, що не означало. Індійці спалювали своїх полонених. Очевидно, французький окупаційний загін анітрохи не перешкоджав у цьому своїм червоношкірим союзникам.

Лише на світанку роз'ятрена жахливими картинами душа хлопця змогла трохи заспокоїтись, і він поринув у неспокійний сон.

Перше, що побачив Георг, як тільки прокинувся, — це обличчя з чорними поперечними смугами, які немов щаблі драбини підіймалися до близько зсунутих очей. Ніщо інше не могло б так різко нагадати йому вчорашній день, день втрачених надій. Хлопець боязко зиркнув, на свого знайомого.

— Що мені робити? Тут залишатись?

Індієць підніс праву руку долонею назовні і кілька разів повертів нею перед обличчям. Георг не знав, що це означало «ні», але дальші слова індійця все пояснили.

— Якщо мій маленький брат почуває себе краще, то, він піде з індійцями і теж стане червоним, його візьмуть на місце померлого сина.

Відвідувач іще щось говорив, але зміст його мови не доходив до хлопця. «Піде з індійцями…» врізалося Георгові в мозок. Здавалося, він іще чув крики й галас мордованих жертв; звичайно, і його спалять.

Не раз розповідали батьки про «червоношкірих бандитів», дома щовечора замикали на засув двері і перевіряли рушницю. А коли прийшла звістка про напад на Фольків, Георг навіть бігав потай туди подивитись. Хатина стояла на місці, на долівці аж до самих дверей валялося пір'я з розідраних подушок, а на стіні під вікном була велика кривава пляма. І він потрапив цим убивцям до рук! Хлопця трясло від невимовного жаху.

Перед обідом Георг із своєю палицею покульгав до кухні шукати повара. Нарешті, знайшовши, він смикнув, його за рукав:

— Чи не можна мені залишитись тут, у форті? Не потрібен тобі хто-небудь з робітників?

Поварові шкода стало хлопця, коли побачив благаючі очі, проте він похитав головою:

— Ні, друже мій, нічого не поробиш. Червоношкірі вимагають кожного свого полоненого, і офіцери не захочуть псувати відносини з племенами союзників заради такої малої миші, як ти.

Георг зіщулився і повільно пішов геть. Увечері він довго кульгав по валу і поглядав на схід. Десь там, далеко-далеко, далі, ніж вечірня зірка, що мерехтить над покритим ніччю лісом, — Рейстаун.

На третій день після поразки Браддока індієць з воронячим пір'ям забрав хлопця з собою. Вони пішли через міст до берега річки. На схилі стояли оголені каркаси шкіряних наметів, у потолоченій траві виднілися залишки попелу, дров, клаптів шкіри і обгризених кісток. Певно, воїни щойно вирушили.

Біля самого берега погойдувались два човни, майже в три людські зрости довжиною, посередині розчепірені, наче луб'янець. Біля них поралася група індійців. Жінки стояли по коліна у воді й навантажували у каное великі згортки шкіри, казани, горшки, сокири, рушниці та здобич, а чоловіки тимчасом тримали задерті догори носи човнів, щоб вони, бува, не попливли за водою.

За поданим знаком Георг ступив у перший човен. Нога ще боліла; він покульгав поміж вантажем, що складався із сувертків та пакунків. Човен загойдався, жінки заверещали, і раптом шуліковидий так потяг хлопця веслом, що той, як стояв, так на весь зріст і шубовснув у воду. Ридання здавили Георгові горло, але його сльози приховала наскрізь проймаюча волога.

— Зараз же сядь, — буркнув індієць і допоміг йому вибратися знову в каное.

В своєму тяжкому горі хлопець навіть не відчував тепла липневого сонця, яке сушило на ньому одяг. Лише одне впало йому в очі: грубий край човна — це всього-на-всього потовщена планка, а боки — не що інше, як тонісінька, наче папір, шкіра, що обтягувала поперечні дерев'яні ребра. І не дивно, що ця легенька, як пір'їнка, штука так гойдалася! Але звідки ж було йому про це раніше знати?

Гнітючий жах перед майбутньою смертю на вогнищі тримав полоненого в стані такого запаморочення, що навколишній світ для нього вже майже не існував. Зелений гористий берег, що стрімголов падав у річку, полуднева спека у блискучих затоках, привали у прохолоді вербових і тополевих гаїв, дзеркальна поверхня річки, в стократ