Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

а в серце Росії… Увігнати ніж в серце Росії негайно… таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції».[12]

Не дивно, що Вільне козацтво Звенигородщини на чолі з кошовим Гризлом у липні 1917 року без зволікань відгукнулося на заклик полуботківців скинути владу російського Тимчасового уряду в Україні. Юрій Тютюнник назвав це «першим наступом (українського) села на Київ». Керував походом на столицю звенигородський кошовий Семен Гризло.[13]

Рішучі і прагматичні кроки Вільного козацтва засвідчують, що вже влітку 1917 року воно піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради, які навіть не прагнули вийти із зачарованого кола автономістських прагнень. «Провід Української визвольної революції не був революційним», — так окреслив проблему український старшина Яків Гальчевський. А Дмитро Донцов про керівників Центральної Ради висловився так: «Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з «братньою демократією», цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…»

Та, попри обережність і зрадливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались у мілітарні форми: 3–7 жовтня (за ст. ст.) 1917 року у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.[14]

На з’їзді у Чигирині військовим отаманом Вільного козацтва обрали генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, а Полтавця-Остряницю — наказним отаманом. Не одразу, та все ж Скоропадський збагнув, що Вільне козацтво може «стати тим здоровим рухом, який врятує Україну».[15] На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро «зв’язку з минулим, що є, — за визначенням Юрія Липи, — підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного». Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, а й відверто побоювалися її. Озброєний український народ лякав їх. Тож Винниченко поспішив вжити заходів. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 року він поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затвердження обрана там генеральна старшина. Володимир Винниченко вирішив скасувати обраний на з’їзді керівний орган — Генеральну раду. До того ж він увів параграф, згідно з яким у населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва. І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…

Всіляко гальмував ріст Вільного козацтва директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва пан Певний.[16] Очевидно, що не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні. Та все ж «козацький рух ширився. Змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника».[17]

Вільнокозацький рух поширився і на Кубань. Делегат з’їзду у Чигирині Кіндрат Бардіж та два його сини (сотник Віанор і хорунжий Микола), виконуючи рішення з’їзду, сформували Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які за їхнім задумом мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Невдовзі козаки провели грандіозну операцію очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків.[18]

А бойове хрещення Вільного козацтва під проводом Павла Скоропадського відбулося вже наприкінці грудня 1917 року, коли декілька сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки — Козятина — Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва — столиці Української Народної Республіки… Павло Скоропадський у своїх «Спогадах» зазначав, що козаки в цих боях виявили себе добре.

Але Центральна Рада не довіряла Вільному козацтву. Прем’єр Всеволод Голубович, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу, позбавивши таким чином столицю УНР захисту. Кіш мусив повертатися…

У грудні 1917-го та січні 1918 року звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла.

У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.[19] А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.

«Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка. — Ред.), — зазначав у своїй праці «Звенигородський Кіш Вільного Козацтва» Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ».[20]

Згодом в