Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

лижі треба було б заховати в комірчину і забути про них раз і назавжди.

Сніжок ледь порипував — і це було ніби подарунком нашої сльотавої, майже південної зими. Легенька пороша клубочилась і спалахувала в сонячному промінні різнобарвними лелітками. Повітря незвично свіже. До роботи в лабораторії я ніколи так гостро не відчував пронизливо чистого лісового аромату. Його можна вдихати або зразу — глибоко, шумно і весело, або повільно — смакуючи, відчуваючи, як він розтікається п’янкою силою по всьому тілі.

Нам обом подобалося ходити на лижах розгонистим кроком, мовчки, несподівано наздоганяти один одного, зрідка задоволено вигукуючи:

— Днинка яка!

Або:

— А здорово, правда?

Ми вибралися на невисокий довгий схил гори із звивистими, виблискуючими сивавою сталлю лижнями, що розходились урізнобіч, ніби рейки від вузлової станції. Ми вже збиралися помчати вниз, як почули знайомі голоси. Це були хлопці з нашої лабораторії. Я мигцем глянув на годинника — чверть на шосту. Значить, вони скористалися з нашої відсутності і пішли з лабораторії щонайменше за сорок хвилин до кінця робочого дня.

Я смикнув Юрка за рукав, і ми, заховавшись у заростях, побачили “дезертирів”: спритного гостроносого Віктора, котрий відзначався хорошою пам’яттю, в тому числі і на величезну кількість анекдотів; вродливого, схожого на експоната з журналу мод Миколу, якого у вічі всі називали Пилом, а позаочі — Нуликом. Я не здивувався, що пішли ці двоє. Але з ними був і лобатий відлюдник Петько Авдюхов. І в центрі цієї трійки легко ковзала на лижах розшаріла новенька, яку старанно опікували наші кавалери. Вона ледь-ледь торкалася палицями снігу і зразу ж рвучко набирала швидкість.

Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабораторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же!

Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схилом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними.

На обличчі Нулика ще зберігся грайливий вираз, Петро ще розтягував рот у посмішці, яка зразу ж стала жалюгідною, а Вітя, отямившись першим, уже забурмотів:

— Ми закінчили роботу і вирішили показати їй місто, вона нещодавно приїхала з Баку. Знаєте, в Баку, виявляється…

Він довго молов дурниці, намагаючись зацікавити мене.

Я мовчав. Відчув на шиї тепле дихання. Це під’їхав Юрко і тепер стояв за моєю спиною, як мурований. Нулик промовив гугняво:

— А ви здорово катаєтесь на лижах. Їй-богу!

Анічого ліпшого він придумати не зміг.

Брови Петра, здавалося, зараз насунуться одна на одну. І лише новенька подивилася на мене своїми широко поставленими ясними очима так, ніби нічого не сталось, і проговорила кокетно, вдаючи з себе маленьку дівчинку:

— Тільки я винна, я їх намовила.

Її слова звучали явним вибаченням за трьох лобурів. Нібито якщо вона виявила бажання прокататися в їх компанії, то, певна річ, вони не наважилися їй відмовити.

Вона, вочевидь, не сумнівалася в тому, що й я визнаю це!

І тоді я мовчки повернув лижі, а за мною й Юрко, і швидко поїхав далі, вниз схилом, залишивши їх у невіданні щодо завтра, зловтішаючись наперед, що вони попереду-мають, поки те завтра настане.

Відверто кажучи, я не поставився б так жорстоко до хлопців, якби не вона…

Наступного дня зранку мене викликав директор.

— Тільки не треба поздоровляти, — попередив він, наморщуючись. — Мені все-таки доведеться перейти в міністерство. До речі, я вас теж не поздоровляю. Вам доведеться зайняти моє місце.

Я подумав про розпочату роботу, потім — про різні там збори, засідання, сесії, про те, що до директора приходять керівники лабораторій, старші й молодші наукові співробітники, представники інших відомств, установ, що його викликає начальство, і всі щось просять, вимагають, наказують; що йому самому треба наказувати і вдавати, ніби він точно знає, як треба вирішити те чи інше питання, поки вів не звикне до думки, що й справді знає це; згадав про той тягар, який називається відповідальністю, і мені стало невесело.

Проте Юрко зрадів.

— Тепер ти зумієш залучити до нашої роботи ще лабораторій із п’ять, — сказав він безтурботно. — Ми врахуємо і гормональний баланс…

Я сумно дивився на нього, і передсмертна фраза Цезаря, звернена до Брута, бриніла в моїй голові.

Мені довелося сісти в директорське крісло і відчути, як то малося моєму попередникові. Втім, мені було ще важче, через те, що я керував людьми, з якими раніше стикався в запеклих суперечках на сесіях і засіданнях вченої ради. Дуже важко було привчати їх до думки, що тепер стосовно робіт інституту останнє слово лишається за мною. І я вперше відчув глибинний вміст фрази, яка раніше була для мене абстракцією: “Звалити на плечі відповідальність”.

Приблизно через два тижні мого директорства Юрко поставив мені сакраментальне запитання:

— Можна розпочинати?

Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці.

Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав:

— Як ти собі це уявляєш?

— Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича.

Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології.

— Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я.

Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заворушилися від стримуваних емоцій.

— Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби викрив найкращого друга і остаточно зневірився в людях.

Я знав,