Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

доне Лотаріо. Я сказав собі: справа немов для них створена. Оце й усе. Пліній замислено потер щоку.

— Ви не здаєте собі справи, доне Ансельмо, що я, тобто ми з доном Лотаріо — звичайнісінькі нишпорки з виноградарською містечка, і Мадрід для нас завеликий терен. Я працюю по старосвітськи. А ви мене вкидаєте на Пуерта-дель-Соль… Та що вам пояснювати!

— Годі вам опинатися! Ви завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Досить лиш зателефонувати, і я пришлю будь-кого з моїх людей. Головне — мати добру кебету і багато часу, чого вам не бракує.

— А що? Спробувати можна… — мовив дон Лотаріо.

— Спробувати мало. Якщо ми погодились, то мусимо виправдати довір'я і довести справу до кінця.

— І доведете, Мануелю, доведете. Хто, як не ви… Ось ключ од помешкання Рудих сестер. Інспектор Хіменес відвезе вас туди, все покаже й розкаже. Я певний — не мине й тижня, як ви розплутаєте цю загадкову справу.

— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!

Дім Рудих сестер

Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.

— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.

— Чого б це?

— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.

Пліній помовчав і глибокодумно мовив:

— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.

— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:

— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.

— То для тебе це вже доконаний факт?

— Ні. Цей вузол людина не годна розплутати… Лишається тільки призвичаїтись.

Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.

— Бач, який оптимізм…

Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:

— Я їх немов бачу…

— Кого, Мануелю?

— Рудих близнят… Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.

— Але ж ні батько, ні мати не були руді.

— Певне, хтось із предків був рудий. Або ж незгода крові…

— Можливо. Ми, науковці, називаємо це генами.

— Отже, незгода генів.

— Чи можуть гени доходити згоди чи ні, цього я вже не знаю.

Нарешті з'явився інспектор Хіменес, з невластивим для його молодих літ черевцем.

— Раніш ніж за чверть години авто не буде.

— У такому разі пройдемося, — запропонував Пліній.

— Далися вам ті прохідки! Ліпше випити пива тут навпроти, в «Ла тропікал».

Дону Лотаріо пропозиція сподобалась.

— Ходімо, плачу я.

— Перепрошую, але я запросив перший. А ви можете заплатити за перекуску.

— Гаразд, плачу за краби.

— То вам доведеться потрусити гаманом.

— Пусте!

Скориставшись прогалиною у вуличному русі, вони перейшли на той бік вулиці.

В міру того як пиво цідилося в кухлі, а кельнер подавав краби, дон Лотаріо веселішав, а інспектор Хіменес потирав руки.

— Коли світ дійде якогось ладу, — виголосив ветеринар, патраючи краба, — ми житимемо виключно з дарів моря. В ньому задосить усього для всіх. А ми його досі не знаємо як слід. Люди бояться моря й користаються тільки з пляжів та кількох видів нікчемних риб.

Хіменес засміявся і ствердно покивав головою:

— То правда! Земля дає мало, а праці вимагає багато.

— Отже ви, доне Лотаріо, вважаєте, що землі нам уже замало?

— Авжеж, Мануелю. — І до кельнера: — Ще крабів, будь ласка!

Вони палили, наситившись, коли зайшов поліцейський і доповів, що машину подано.

Хіменес сів спереду біля водія, двоє приятелів позаду, й авто рушило з місця.

Вийшли перед брамою старовинного будинку на вулиці Аугусто Фігероа. Поминувши придверницьку, де сиділо біляве дівча й читало комікси, побралися нагору вузькими сходами з хисткими приступками. На помістку кожного поверху стояла старенька лава з полірованого горіхозого дерева, немов запрошуючи до перепочинку або до розмови. На облуплених панелях проглядали модерністські розписи, подібні до віньєток у томику поезій Рубена Даріо. Іронія долі. Ті малюнки й кольори з кінця минулого століття тепер правили за взірець для новочасних плакатистів.

На третьому поверсі Хіменес попросив у Плінія ключа від помешкання і впевнено відімкнув двері. У передпокої на них повіяло запахом вільгості. На чорному столику стояло овальне люстро, всіяне темними, зеленими й золотавими плямами. Час вибрав з нього живе срібло, явивши натомість цю смертельну висипку. Хоч би хто дивився в нього, бачив своє обличчя таким же старим і гнояним, як саме люстро. Крім того, воно надавало якоїсь дивовижної відлеглості віддзеркаленим образам, відкидаючи їх далеко від себе. Троє чоловіків побачили себе в ньому, немов у вузькій видовженій вуличці.

Хіменес пройшов перший, запалюючи світло й відчиняючи двері. Помешкання, в якому стояв важкий дух, було чимале — величезні покої з високими вікнами, широчезними балконами й грубезними стінами. Все умеблювання на смак останньої третини минулого століття — без надмірностей і зайвої пишноти. Матер'яне оббиття зблякло від сонця, вицвіло з плином часу. В їдальні — срібне начиння, певне, весільні дарунки доби королеви регентки. На стінах — натюрморти із забитим птаством та фруктами мідяного кольору, олійні портрети бородатих добродіїв