Читати книгу - "Лонг - Пастуша повість про Дафніса і Хлою, Лонг"

неначе керував візком. Бо корова плаває так, як ніколи не зуміє людина, і тільки водяним птахам і рибам поступиться вона в цьому. Корова ніколи не тонула б у воді, якби рогівник її ратиць не відпадав, як тільки набухне. Істину цього доводить багато місць у морі, які мають назву волового броду.

31. Таким чином, Дафніс, проти всякого сподівання, врятувався від подвійної небезпеки: рабства та корабельної катастрофи. Потрапивши на суходіл і знайшовши там Хлою, яка водночас і плакала і сміялась, він кинувся її обіймати і спитав, чому вона грала на дудці. Вона розповіла йому все: як вона прибігла до Доркона, як навчені були його корови, як він звелів їй грати на дудці і як Доркон умер; тільки про поцілунок вона нічого не сказала, бо соромилась. Тоді вони вирішили віддати всі почесті своєму добродійникові і разом з його родичами виконали похоронну відправу. Вони насипали над ним високу могилу, обсадили її овочевими деревами і принесли йому первістки від плодів своєї праці. Вони також пролили молоко на його могилу і вичавили на ній сік винограду і розбили силу-силенну дудок. До цього приєднувалось жалібне мукання корів, які тривожно бігали взад і вперед; а це, як запевняли козопаси та чабани, було ознакою тужіння їхнього за умерлим пастухом.

32. Після похорону Доркона Хлоя викупала Дафніса в джерелі німф, одвівши його до них у печеру. Собі вона теж вимила, вперше перед Дафнісом, білі, чисті в своїй сяйній красі члени, які не потребували купелі, щоб бути гарними. Потім вони зібрали квіти, які тільки можна було знайти в цю пору року, уквітчали статуї німф і повісили на скелю дудку Доркона як жертовний подарунок. Зробивши це, вони пішли доглянути своїх кіз і овець; але ті лежали тихо, не пасучись і не мекаючи, ніби вони сумували за Дафнісом і Хлоєю, не бачачи їх. Але, як тільки знову появилися Дафніс і Хлоя, і стада вчули звичний пастуший оклик і звуки дудки, то вівці підвелися й почали пастися, а кози почали прудко стрибати, неначе раділи з порятунку свого звичного сторожа. А в серці Дафніса не було радощів: відколи він побачив Хлою голою, а раніше скриту красу - відкритою, серце його гризла немов пекуча отрута. Подих його то бурхливо виривався, неначе з остраху перед якимось переслідувачем, то спинявся, неначе він конав від утоми. Купатись у джерелі йому здавалося страшнішим, ніж у морі, і йому все ще здавалось, що життя його в руках розбійників; бо, простий сільський юнак, він ще не знав про розбій Ерота.

 

КНИГА ДРУГА

 

 

1. Осінь була вже в самому розпалі, і мав відбутись збір винограду; тому все в полях було заняте справою. Один готував давило, другий чистив бочки, а ще інший плів кошики; цей лагодив маленький серп, щоб зрізати грона, той заходився коло каменя, щоб вичавлювати виноградний сік, а той - коло сухого гілля, добре пооббиваного, щоб нести вночі при світлі смолоскипів виноградне сусло додому. Тому й Дафніс і Хлоя тимчасово покинули своїх овець і кіз і помагали одне одному роботою рук своїх. Він приносив грона в кошиках, сипав їх у давила, розчавлював їх і виливав вино в бочки. Вона готувала виноградарям обідати і наливала їм торішнього вина, зрізувала грона з невисоких лоз. Бо на Лезбосі виноград росте не високо, ніде не підноситься і не злазить догори по деревах, лози стеляться по землі і звішуються низько, як плющ: маленький хлопчик, що тільки випростав руки з пелюшок, може дістати ягоди.

2. А жінки, яких, за звичаєм, на свято Діоніса і народження вина запросили із сусідніх сіл на допомогу, кидали оком на Дафніса і хвалили його красу, подібну, як вони казали, до Діонісової. Одна з найсміливіших поцілувала його навіть, що збудило Дафніса, а Хлою засмутило. Люди коло давил прикидали Хлої не одне жартівливе слівце і, як сатири навколо вакханки, танцювали весело навколо неї і запевняли, що бажали б стати вівцями, щоб їх пасла така пастушка. На це й вона раділа, а Дафніс сумував. Згодом вона побажала, щоб збір винограду закінчився, щоб повернутись до звичних полів і, замість диких вигуків, почути звуки дудки і мекання своєї отари. Як минуло кілька днів, виноград був зібраний, сусло вже було в бочках і в зайвих руках не було потреби, а Дафніс і Хлоя знов погнали свої отари в поле. Сповнені радості, вони віддали почесті німфам, принісши їм на жертву від збору винограду грона, що ще висіли на лозі. Та ніколи не нехтували вони ними й попереду, а завжди, виганяючи стада, ставали навколюшки перед німфами і, повертаючись додому з пасовища, знов молилися їм і щоразу приносили їм дари - або квітку, або осінній овоч, або свіже листя, абож трохи молока. За те богині щедро нагородили їх пізніше. А тепер вони, як каже приказка, стрибали, як молоді щенята, спущені з мотузка, грали на дудці, співали і борюкалися з козлами та вівцями.

3. Коли вони так весело забавлялись, до них підійшов старик, одягнений в козлячу шкуру, в дерев’яних сандаліях, з пастушою торбою, повішеною на плече, і з дуже таки старою торбою. Він присів до них і сказав так: «Філетас, діти мої, старий Філетас мене звуть. Багато співав я цим німфам, і на честь бога Пана грав на дудці і цим майстерно тримав у покорі велику череду. До вас я прийшов, щоб розповісти вам усе, що я бачив, і все, що я чув, доповісти. Власними руками я обробив собі невеликий садок, відколи я постарівся і перестав пасти стадо. Все, що кожна пора року приносить, все це кожної пори року є в моєму садку. На весні - рози, лілії та гіацинти і обох сортів фіалки; влітку - мак і дикі груші і всі відміни яблук; тепер - виноград і фіги, гранати і зелені мірти. Вранці збираються стаї пташок в цьому садку - одні, щоб ласувати, інші, щоб співати. Бо садок мій затишний, густий, і погожа тінь у ньому, і три джерела зрошують його. Якби хто зняв паркан, то можна було б думати, що це цілий гай, а не садок».

4. «Коли я сьогодні опівдні зайшов у садок, я побачив серед гранат і мірт хлопчика, який тримав у руках гранати і мірти, а сам був білий, як молоко, русявий, як вогонь, блискучий, неначе щойно викупався. Він був голий, був