Читати книгу - "Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль"

class="p1" style="">- А навіщо?

- Невже їх ніхто не бачив, крім вас?

- Вони були ярдів за двадцять від тіла, і на них, мабуть, просто ніхто не звернув уваги. Я й сам нічого не помітив би, якби не пригадав легенду.

- На болотах, певно, багато вівчарок?

- Так, але то була не вівчарка.

- То ви кажете, що сліди були великі?

- Величезні.

- Але до трупа вони не наближалися?

- Ні.

- Яка була погода тієї ночі?

- Вогка й холодна.

- Але дощу не було?

- Ні.

- А що то за алея?

- Дві щільні смуги тисового живоплоту, футів із дванадцять заввишки. Посередині доріжка футів з вісім завширшки.

- А чи є що-небудь між доріжкою та живоплотом?

- Так, обабіч доріжки є моріжок у шість футів завширшки.

- Як я зрозумів, з алеї є вихід через хвіртку?

- Так, через хвіртку, що веде на болото.

- А іншого виходу немає?

- Немає.

- Отже, до тисової алеї можна потрапити або просто з будинку, або з болота?

- Є ще один вихід - у дальшому кінці, через альтанку.

- Чи дійшов туди сер Чарльз?

- Ні, він лежав ярдів за п’ятдесят від альтанки.

- А тепер скажіть мені, докторе Мортімере,- і це дуже важливо: сліди, які ви бачили, були на доріжці, а не на моріжку?

- На моріжку ніяких слідів не видно.

- Вони були з того боку стежки, де є хвіртка?

- Так, скраю, ближче до хвіртки.

- Дуже цікаво. Ще одне запитання. Хвіртка була зачинена?

- Не лише зачинена, а й замкнена.

- Яка вона заввишки?

- Футів із чотири.

- То через неї можна перелізти?

- Так.

- А біля самої хвіртки ви помітили якісь сліди?

- Нічогісінько.

- О Боже! Невже туди ніхто не дивився?

- Крім мене, ніхто.

- І ви нічого не знайшли?

- Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв там хвилин п’ять або десять.

- Чому ви так гадаєте?

- Бо попіл двічі струшувався з його сигари.

- Чудово! Такий колега нам до вподоби, Ватсоне. А сліди?

- На ріні були тільки його сліди. Ніяких інших я не бачив.

Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.

- Мені треба було самому побувати там! - вигукнув він.- Це, очевидно, надзвичайно цікава справа і стільки можливостей для серйозного фахівця! Рінь - це сторінка, на якій я міг би прочитати все, але тепер її розмили дощі, витоптали чоботи зівак-селян... О, докторе Мортімере, докторе Мортімере, чому ж ви не покликали мене одразу? Вельми необачно з вашого боку!

- Я не міг вас покликати, містере Холмсе. Мені довелося б розголосити всі подробиці, а я вже пояснював, чому вирішив мовчати. І до того ж, до того ж...

- Ну, ну, кажіть!

- Є царина, де навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив стає зовсім безпорадним.

- Тобто це, по-вашому, якісь надприродні сили?

- Я такого не сказав.

- Але, мабуть, подумали?

- Відтоді, як сталася ця трагедія, містере Холмсе, мені розповіли чимало випадків, які важко пов’язати з природним перебігом подій.

- Наприклад?

- Я з’ясував, що дехто з тамтешніх селян ще до трагедії бачив на болоті істоту, яка достеменно відповідає описам баскервільського демона й не схожа на жодну відому науці тварину. Усі вони кажуть, що це страшний, величезний вогненний привид. Я розпитав цих людей: один із них - наш сусід, людина тверезого глузду, інший - коваль і ще один - фермер; усі троє розповіли про страхітливий привид, до дрібниць повторюючи опис отого пса з легенди. Повірте мені, що в усій нашій околиці панує жах і на болото вночі мало хто наважиться вийти.

- І ви, людина науки, вірите в надприродні сили?

- Я сам не знаю, в що вірити.

Холмс знизав плечима.

- Досі я вів свої розсліди в межах людського світу,- мовив він.- Своїми скромними зусиллями я боровся зі злом, але воювати з самим князем тьми - це вже занадто зухвала річ. Проте ви не станете заперечувати, що сліди на доріжці були справжні?

- Собака з легенди теж був справжнім, якщо зумів розірвати людині горлянку, але все-таки в ньому було щось диявольське.

- Я бачу, ви зовсім перекинулися до містиків. Тоді, докторе Мортімере, скажіть мені ось що. Якщо ви пристали на таку точку зору, то навіщо вам питати поради в мене? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марно, і водночас хочете, щоб я до цього взявся.

- Я не просив вас про таке.

- Тоді чим можу стати вам у пригоді?

- Порадьте, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо,- доктор Мортімер позирнув на годинник,- рівно через годину з чвертю.

- Це спадкоємець?

- Так. Після смерті сера Чарльза ми розшукали цього молодого джентльмена й дізналися, що він господарює на власній фермі в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий з будь-якого погляду чоловік. Я зараз говорю не як лікар, а як вірник сера Чарльза.

- Інших спадкоємців, як я зрозумів, немає?

- Ні. Єдиний інший родич, якого нам пощастило знайти,- це Роджер Баскервіль, молодший із двох братів сера Чарльза - найстаршого в родині. Середульший брат, що помер замолоду, був батьком цього Генрі. Молодшого, Роджера, вважали в сім’ї за виродка. Від предків він успадкував їхню лють і був достеменно схожий на портрет того самого Х’юґо. В Англії він не приживсь і втік до Центральної Америки, де й помер 1876 року від жовтої лихоманки. Генрі - останній нащадок роду Баскервілів. Через годину й п’ять хвилин я мушу зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Я дістав телеграму, що сьогодні вранці він прибуде до Саутгемптона. То порадьте мені, містере Холмсе, як бути з ним?

- Може, йому краще одразу виїхати до родового маєтку?

- Було б цілком природно, авжеж? Але згадайте,