Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 18
Перейти на сторінку:
важливо.

Рів'єр усе ще ходив дрібною ступою; якусь хвилю він помовчав.

- Якщо вони слухаються вас із приязні - то ви їх ошукуєте. Ви ж бо не маєте права вимагати від людей жертви.

- Авжеж…

- Якщо вони сподіваються, що ваша приязнь позбавить їх важкої праці, то ви знов-таки їх ошукуєте: вони повинні слухатися в будь-якому випадкові. Сідайте.

Рів'єр лагідно підштовхнув Робіно до свого бюрка.

- Я хочу нагадати вам про вашу повинність, Робіно. Якщо ви втомилися, то не в цих людей шукати вам підтримки. Ви начальник. Ваша слабкість смішна. Пишіть.

- Я…

- Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на пілота Пельрена таку-то кару за такий-то вчинок». Учинок знайдете самі!

- Пане директоре!

- Виконуйте, Робіно. Чиніть так, буцімто ви зрозуміли. Любіть підлеглих. Але не кажіть їм про це.

Віднині Робіно з новим завзяттям вимагатиме, щоб на втулках не було іржі.

Один аеродром на лінії повідомив по радіо: «Показався літак. Пілот дає сигнал: «Щось скоїлося з мотором. Іду на посадку».

Отже, півгодини втрачено. Рів'єр розгнівався; так буває, коли зненацька зупиняється швидкий поїзд і - хвилини починають збігати даремно, уже не віддаючи своєї частки подоланих просторів. Велика стрілка дзиґарів відлічувала зараз мертвий простір… А скільки подій могло б уміститися в цей розхил циркуля!

Бажаючи скоротати обтяжливе чекання, Рів'єр вийшов надвір, і ніч здалася йому порожньою, немов театр без актора. «I така ніч пропадає марно!» Сердито дивився він на погідне небо, зорями засіяне, на ці божественні сигнальні вогні, на місяць - дивився, як марнується золото такої ночі.

 

Та як тільки літак злетів, ніч знову стала для Рів'єра бентежно прекрасна. Вона несла в своєму лоні життя. Про це життя і потурбується Рів'єр.

- Запитайте екіпаж, яка в них погода?

Змигнулося десять секунд.

- Чудесна.

Пішли назви міст, що над ними пролітав літак, і для Рів'єра були то фортеці, здобуті боєм.

 

VII

 

 

Годину опісля бортрадист літака з Патагонії відчув легенький поштовх, ніби хтось підвів його за рамена. Він роззирнувся довкола - важке хмаровиння пригасило зорі. Він нахилився вниз, до землі, шукаючи вогники сіл, подібні до принишклих у траві блищаків, але ніщо в тій чорній траві не блимало.

Він тоскно подумав, що заповідається важка ніч: наступ, відступ, підбиті терени, що доводиться повертати ворогові. Він не розумів тактики пілотової, йому здавалося, що вони невдовзі вженуться в товщінь ночі, як у мур.

Тепер він помітив попереду, на обрії, якісь невиразні зблиски, наче заграву над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.

Перші вихори далекої бурі докотились до літака. Метал тихо гойднувся цілою своєю масою, навис вагою над тілом радиста, далі ніби розчинився, розтанув, і якусь хвилину радист плив сам у чорній пітьмі. Тоді він учепився обіруч у крицеві лонжерони.

У всьому світі радист бачив тільки червону лампочку, яка освітлювала кабіну, і здригнувся, уявивши, як він спускається в саме серце ночі, під захистом лише самої шахтарської лампи. Він не зважився турбувати пілота запитаннями. Стиснувши рукою крицю, похилившись уперед до Фаб'єна, він дивився у його похмуру потилицю.

 

У кволому світлі виднілися голова, нерухомі плечі. Здорове темне тіло трохи схилилось ліворуч; обернене до бурі лице обмивалося, напевне, зірницями. Але того радист не бачив. Усі почуття, що перебігали на спрямованому до бурі обличчі - гримаса досади, воля, гнів,- усі сигнали, що ними бліде лице пілотове обмінювалося з короткими спалахами грозових вогнів,- усе це було для радиста незбагненним.

Він угадував, проте, могуть, яка зачаїлася в самій нерухомості цієї темної постаті. Він захоплювався могуттю, що необорно поривала його назустріч бурі, але й боронила його. Він знав, що руки, стиснуті на штурвалі, уже пригнули бурю, мов карк звірові, а дужі, поки що нерухомо застиглі рамена зберігають величезний запас снаги.

Радист подумав, що зрештою вся відповідальність лягає на пілота. I ніби вмостившись на спині коня, що летить учвал в обійми пожежі, радист із насолодою відчув матеріальну, ваговиту, міцну силу, що струмувала з цієї непорушно завмерлої попереду чорної постаті.

Ліворуч, як маяк із миготливим вогнем, кволо спалахнуло нове вогнище.

Радист хотів був торкнутися рамена Фаб'єнового, попередити його, але пілот уже поволі повертав голову і якусь мить дивився в лице новому ворогові; потім, так само повільно, він прибрав попередньої постави; все ті самі нерухомі плечі, та сама притиснута до шкіряної спинки потилиця.

 

VIII

 

 

Рів'єр вийшов на вулицю. Йому хотілося трохи пройтися, хотілося притлумити неспокій, що знов огорнув його. Він, чиє життя завше було присвячене тільки чинові, чинові, пройнятому драматизмом, він здивовано відчув, як ця драма поступається місцем якійсь іншій, його особистій драмі. Він подумав - життя обивателів у дрібних містечках, на перший погляд, тихе, життя, що крутиться довкола музичних павільйонів, іноді також таїть у собі важкі драми: хворість, кохання, смерть і, можливо… Власна хворість багато чому його навчила. «Начебто відчинились якісь нові вікна»,- думав він.

Згодом, десь об одинадцятій вечора, Рів'єр подався назад, до контори. Неквапно пробирався він між людей, що юрмилися біля входу до кінотеатрів. Він звів очі до зір, які сяяли над тісною вуличкою і, відступаючи перед вогнями реклам, танули в небі. «Сьогодні в польоті два поштових. Сьогодні ввечері я відповідаю за все небо. Далека зоря подає мені знак. Вона шукає мене в натовпі. Вона знайшла мене. Ось чому я почуваю себе якимось чужим, самотнім».

Згадалася музична фраза - кілька нот із сонати, що він її слухав учора в колі приятелів. Друзі не зрозуміли музики.

- Таке мистецтво наганяє нудоту. I на вас також, тільки ви не хочете в цьому признатися.

- Можливо,- відказав він.

Як і зараз, він тоді відчув себе самотнім, але тут же зрозумів, як збагачує його така самотність. Музика несла йому певну вістку - йому одному серед усіх цих недалеких людей. Щиро звіряла вона свою таємницю, як знак, що його подає йому зоря. Через голови стількох людей вона говорила з ним мовою, йому одному зрозумілою.

На пішоходах Рів'єра штовхали. Він думав: «Чи варто сердитись? Я

1 ... 5 6 7 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"