Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

схований у тьмі…

Шука месію Ірод в Палестині,

І ллється кров, як навесні вода,

Так падає дитина по дитині,

Як з дерева роса тремтячая спада.

Скрізь голосіння, плач і крик великий,

Риданням Іудея пойнялась,

В Шеолі 23 темному озвався гомін дикий,

І давняя Рахіль із гроба підвелась,

По дітях страчених вона ридає,

Марою білою до трупів припадає,

Прокляття, скарги, мов пожежі дим,

Знялись до неба. Вчув їх Елогім

І посланця свого послав він до Рахілі.

Із неба злинув Серафим 24 зорею,

Наметом засіяли крила білі,

Як, потішаючи, схилився він над нею.

 

Серафим

Вгамуйся, бідна мати, не ридай!

Нехай тобі сіяє так надія,

Як та зоря нова. Рахіль, згадай:

«З Єгипту має вам прийти месія».

Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,

Месія дасть йому життя нове!

 

Рахіль

Радіти, кажеш ти? мені радіти?

О Серафим! у вас на небесах

Не плачуть матері і не вмирають діти,

Вам невідомий смерті страх.

Месія! що йому до нашої недолі?

Він пан землі, безсмертний божий син.

Мої сини в понурому Шеолі,

Не вернеться вже звідти ні один.

Ніхто їх звідти визволить не може,-

Важкий, холодний сон наліг на груди їм…

Ягве́, страшний Ягве́! Таємний Елогім!

Адонаї-Шадда́ї, грізний боже! 25

До тебе я за помстою вдаюсь,

Тобі я, тінь ображена, молюсь!

Ніхто не може літери змінити

Твоїх міцних одвічних установ,

Чотирнадцять колін заледве може змити

Пролитую безвинно людську кров,-

Дивись, тепер її пролито ціле море

Для того, щоб живим зоставсь один!

За кров дітей моїх, за материне горе

Нехай заплатить сей, Марії син!

Бо коли ні, то в день страшного суду

На Йосафатовій долині стану я

І перед зборищем мерців волати буду:

Себе суди, неправий судія!..

 

Поблід від жалю ясний Серафим

І тихо знявся мовчазний угору,

Закривши вид крилом сіяючим своїм.

Рахіль стояла посеред простору,

Неначе стовп могильний… Чорна мла

Тремтіла й никла під зорею Сходу,

Що ясне й тихе проміння лила,

Немов живущу і цілющу воду.

На зірку глянула з ненавистю Рахіль,

Блідії руки здійняла з грізьбою:

«Гори, проклята зірко! на сто миль

Марії й синові освічуй путь собою.

Маріє, радуйся! твій син, твоя любов,

Живий, у захисті, та прийде та година,

Даремне згине так твоя дитина,

Як сі мої нащадки. Кров за кров!»

 

«Якби я знав, що їм нема рятунку…»

 

 

Якби я знав, що їм нема рятунку,

що близько смерть і згуба неминуча,

то я благав би марева в пустині:

хто мусить погибати на безвідді,

нехай же бачить хоч надію марну,

і поки згаснуть очі, хай блищить їм,

леліючи, далека срібна хвиля,

нехай кивають пальми їм привітно,

мов прохолоду й спокій обіцяють.

Нехай конаючий собі шепоче:

вже близько рай… земля обітована…

І я б сказав: так, брате, се твій рай!

І не було б неправдою те слово.

Але я знав, що хоч нема рятунку,

та ще останній час не зараз прийде,

і марева того для їх боявся.

Я їм кажу: «Не вірте, то омана»,-

почесніше їм гинуть без надії,

одважно дивлячись суворій долі в очі,

як людям загартованим годиться,

ніж пережити марева оману,

і знов побачити пустиню мертву,

і плакати безсило, як дитина,

розпещена й одурена. О сором!

Якби я знав, що є надія справжня,

що сила є пустиню перейти,

я б не боявся ні того безвіддя,

ні марева, аби воно вело

вперед, а не назад, нехай би навіть

пережили вони яку оману

на півдороги, вже ж би до мети

стояли ближче, все ж би їм скрасило

те марево хоч втому подорожню.

Я б їм сказав: як марево хороше,

такий вам буде справді той оазис,

куди ми йдем, збирайтеся ж на силі.

Якби я знав, що тая сила є…

А що ж я знаю? Те, що ми в пустині,

що на безвідді, що на нас чигають

шакали, барси, тигри, хиже птаство,

і знаю я, що те, за чим народ мій

очима стежить,- марево зрадливе.

 

X. - Як можеш ти се знати?

 

L. - Бо я знаю,

що лев з ягням не може мирно жити,

хіба що змінять так свою натуру,

аж прийдеться їм дати інші назви,

як житимуть ті інші, я не знаю

і можу все повірити про них,

а поки ще ягня ягням, лев левом,

то для ягнят один можливий рай:

той, де зовсім нема левів. Хто хоче

пасти і берегти свою отару,

нехай її боронить, хай приставить

собак і пастухів, сам взявши зброю,

а не навчає тих ягнят покори,

бо й так вони були покірні зроду

і будуть аж довіку, хоч би всіх

мав лев пожерти. І довіку лев

не втомиться ягнят покірних жерти:

котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні,

помилує сьогодні, завтра з’їсть,

аби його пустити до кошари.

А ваша віра: не протився злому!

Бодай той лев сьогодні вас пожер

одразу всіх, як маєте ви скніти

в покірності ягнячій! Що за радість

із вашого життя? Нащо живете?

Щоб вовну віддавать синедріону?

Лій напасати для царя-екзарха?

А потім все-таки лев-цезар прийде

і щонайкращих візьме на обід,

а може, й всіх!

 

X. - То буде божа воля.

(Легенда про Як[ова] Ізраїля).

 

L. - Як бридко