Читати книгу - "Камінний хрест, Василь Стефаник"

Ой віточку, та я вмру, та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!

- Мус! - була відповідь.

Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під це­р­кви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по ші­стці, по дві, як почав говорити Петро Антонів:

- Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Це­р­кова, відай, си не загріє одовиним левом. Десь-то вповідають, що давно церкови западалиси і робилоси на тім місці озе­ро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й, відай, би жадна церкова не стримала сліз одовиних. Це, відай, би було не по правді. Та замість аби церкова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за предивом. Входжу, а в хаті студеніше, як у ґаздівські ста­й­ні. На опецьку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й тілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці, як дерев'єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали їй платити того лева.

Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця впав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най бог сохранить! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв йо­го картати:

- Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатнє вогниво скував! - проказував Іван.

З МІСТА ЙДУЧИ

Перший:

- Лишень самого полотна зо п'ятдесят звоїв по смерті лиши­лоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений - там були маєтки! А кілька сума? Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грі­шми загрівси? Прийшла смерть, та й мус усе покидати!

Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм що ві­ко­лідуєм, а він віходить із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку. Входимо до хати, пообса­джує за стіл та й каже: прийматимете як є, бо якби я не оди­нокий, то жінка би якось прилагодила, а так най жінка з богом спочиває на могилі, а ви вібачєйте. Та й сам нас при­ймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як до­лоня­ завгрубшки. Такої сегодні і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоб вужі. мали доста. То, бувало, п'є­мо та їмо, а він просить, як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п'ємо та ко­лідуємо старому:

...Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,

В неділю рано дзелене вино саджене.

Вінчуем тебе щестєм, здоров'ям в неділю,

В неділю рано дзелене вино саджене.

Чесний, велишний, а в Бога вдєшний, в неділю...

То як вже віколідуємо, а він п'є порцію до нас та й сльози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і її в колєдку ко­лідували, а тепер нема' кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам сльози стануть в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми си­діли не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберемси, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якись казав: і хліб, і до хліба,- та ще забавтеси, бо, безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватися. Лиш мене, каже, припорпають, а мій Тимофій все пустить - що до цинтля. Я каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете ви­діти. Та й, аді, так сталоси, як небіщик віщував.

Другий:

- Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п'єтку та й га­йда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили - пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п'єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо - все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мо­рдувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, та й сфатитьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою прапу розтєгаєте?! Та й, ба­чу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: па­р­шєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я то­бі амінь зроблю! Та й знов літав, як несповна розуму, по то­ці. То казала паламариха, що так цілу ніч божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б'ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.

Третій:

- Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то, знаєте, пошта,- сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідае жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай,