Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

зап­ро­сив до се­бе в гості.

- Ой, вер­ну­ся я до­до­му та пе­ре­дяг­нусь в но­ву зе­ле­ну сук­ню, - го­во­ри­ла пи­сар­ша, - та тре­ба б і за­че­саться кра­ще, та й надіти доб­ре на­мис­то або хоч на­ки­нуть на шию зо­ло­тий хрес­тик…

- Та вже пізно. Не­хай вже при­би­ре­мось іншим ча­сом, як поп­ро­сять вдру­ге, - го­во­рив пи­сар, не підійма­ючи го­ло­ви, та все ду­мав, чо­го це ба­тюш­ка став та­кий лас­ка­вий, що й жінку зап­ро­сив до се­бе на чай.

Проворний, пруд­кий ба­тюш­ка вже ски­нув ри­зи й наз­дог­нав їх. І о. Ар­темій, і йо­го зап­ро­хані гості вкупі ввійшли в двір. Ба­тюш­ка од­чи­нив двері в при­хо­жу. На­зустріч гос­тям в при­хо­жу за­раз вий­шла ма­туш­ка, а за нею Ва­тя, і обидві во­ни ду­же ра­до привіта­лись з пи­сар­шею. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла пи­са­ря й пи­сар­шу не до сто­ло­вої, а прос­то в за­лу.

Писар в две­рях пе­рег­ля­нув­ся з пи­сар­шею й при­щу­лив од­но око: ди­вись, мов, яка нам честь та по­ша­на!

Батюшка ніко­ли не прий­мав пи­са­ря в залі, а зап­ро­шу­вав йо­го або в свій кабінет, або в сто­ло­ву.

- Сідайте, Фе­одосіє Се­менівно, от ту­теч­ки, в кріслі! - про­си­ла ма­туш­ка й при­су­ну­ла до неї крісло.

Писарша, як увійшла в за­лу. пе­рес­ту­пив­ши поріг, так і спи­ни­лась ко­ло по­ро­га і, здається, не ма­ла сміли­вості сту­пить далі ні на один ступінь.

- Спасибі вам! - ти­хо обізва­лась пи­сар­ша і вже хотіла сісти од­да­ле­ки од бла­го­чин­ної, на віденсько­му стільці під стіною, да­ле­ченько од ка­на­пи та од сто­ла.

- Та сідай­те-бо от ту­теч­ки, в кріслі! - знов про­си­ли ма­туш­ка пи­сар­шу.

«Ото ли­шенько! В старій спідниці якось не насмілюсь сісти в кріслі про­ти вікон на са­мо­му світі, та ще й ко­ло вікна. Як­би пак в новій зе­леній сукні…» - ду­ма­ла пи­сар­ша, але му­си­ла йти на са­мий яс­ний світ і сісти в кріслі. Во­на все не­на­че со­ро­ми­лась, щу­ли­лась і не­на­че хотіла схо­ваться в гли­бо­ко­му та ши­ро­ко­му кріслі.

Для пи­сарші бу­ло не пер­вин­ка сидіть в кріслі, сли­ве в такій самій гос­тинній. Її батько, Се­мен Пет­ро­вич Па­на­сен­ко, був прос­тий се­ля­нин, але він дов­генько був во­лос­ним стар­ши­ною в не­да­ле­ко­му селі, за­ба­гатів, на­жив­ся, ов­довів і вдру­ге оже­нив­ся на ба­гатій удові; він ку­пив трид­цять де­ся­тин землі, а потім брав у по­сесію по­ле, за­ба­гатів і при­ку­пив ще сто двад­цять де­ся­тин. Він вже став за­мож­ним, мав маєтність і був вже нас­то­яте­лем на справжнього діди­ча з се­лян, яких в нас в Київщині вже є чи­ма­ло. Се­мен Па­на­сен­ко вже збу­ду­вав гар­ний панський дім в своєму ху­торі й завів панську обс­та­ву в домі. Прав­да, Фе­одосія Се­менівна вий­шла заміж за пи­са­ря ще тоді, як її батько був во­лос­ним і хо­див в свиті; але те­пер во­на, бу­ва­ючи в батька в гос­тях, сиділа на ка­напі й на віденських стільцях, стріча­лась в світлиці в сво­го батька і з ба­тюш­ка­ми, і з пан­ка­ми.

- Леонтію Пет­ро­ви­чу, сідай­те, про­шу вас! - ска­зав о. Ар­темій до пи­са­ря й пос­та­вив для йо­го віденський стілець збо­ку сто­ла.

Леонтій Пет­ро­вич Ко­цю­бен­ко вже не так це­ре­мо­нив­ся, як йо­го жінка. Йо­му до­во­ди­лось час­тенько бу­вать в бла­го­чин­но­го і по ділу, і навіть в гос­тях. Він сів на стільці й пок­лав свої здо­рові за­те­ле­пу­ваті ку­ла­ки на обох колінах. Він був уб­ра­ний в піджак та пан­та­ло­ни з де­ше­венько­го прос­то­го три­ка. На жи­летці теліпав­ся важ­кий нікильовий лан­цю­жок ко­ло го­дин­ни­ка.

Писар був ро­дом та­ки ж з са­мої Го­робцівки. Батько йо­го був бідний се­ля­нин, але якось спромігся од­дать йо­го в сільську го­робцівську цер­ков­ну шко­лу. Ле­онтій вчив­ся ду­же доб­ре, ви­дав ек­за­мен на вільго­ту по військовій службі й, ще був­ши хлоп­цем, слу­жив за пи­са­ря на го­робцівській са­харні. Од­бу­ва­ючи військо­ву служ­бу, він за­пи­савсь в військо­ву кан­це­лярію й слу­жив за пи­са­ря, бо вмів пи­са­ти ду­же гар­но й ви­раз­но. Потім зго­дом він слу­жив на залізній до­розі, а вер­нув­шись до­до­му, пе­рей­шов в го­робцівську во­лость за во­лос­но­го пи­са­ря. Ко­цю­бен­ко, по­бу­вав­ши в бу­вальцях і тро­хи зба­вив­ши свою чесність, швид­ко пос­теріг тай­ну, як мож­на доб­ре на­житься на пи­сарській службі. Він брав ха­барі звідусіль, цу­пив гро­мадські гроші, де тільки мож­на бу­ло їх по­цу­пить, клав по­ло­ви­ну штрафів з се­лян в свою ки­ше­ню і, як чо­ловік за­по­пад­ний, прак­тич­ний і не­розт­рат­ли­вий, не­за­ба­ром склав собі чи­ма­ло гро­ше­нят і ку­пив вже кільки де­ся­тин землі. Дер­жав він во­ли, орав, сіяв і дер­жав навіть од­но­го ко­ни­ка. Ха­зяй­ну­ва­ла більше йо­го жінка, ніж він, бо бу­ла зро­ду ро­зум­на й за­по­пад­на лю­ди­на.

Леонтій Пет­ро­вич сидів, на­хи­лив­ши свою пе­ле­ха­ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву, і ско­са пог­ля­дав своїми тем­ни­ми здо­ро­ви­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на о. бла­го­чин­но­го. З-під гус­тих низьких чор­них брів йо­го очі виг­ля­да­ли хит­ро й світи­лись ро­зу­мом.

- Що ж там, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, чу­ва­ти в вас в во­лості? - спи­тав в пи­са­ря о. бла­го­чин­ний.

«Випитує… Ціка­виться знать усе, але я йо­му не ска­жу нічо­го; бла­го­чин­ний - чо­ловік гост­рий, за­по­пад­ний, але хиб­ний і не­без­печ­ний…» - по­ду­мав пи­сар і обізвав­ся зго­дом:

- Нічого не чуть ду­же ціка­во­го. Зви­чай­ні спра­ви йдуть своєю чер­гою.

- Швидко бу­де гро­мадський схід? - спи­тав о. бла­го­чин­ний.

«Має якесь діло до во­лості», - по­ду­мав пи­сар і тро­хи зго­дом про­мо­вив:

- Ні! ма­буть, неш­вид­ко. Од ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка не­ма при­ка­зу, не­ма й бо­ма­ги; та він не ду­же дав­но скли­кав вже схід.

- А мені оце жалівся уп­ра­ви­тель, що му­жи­ки на­ро­би­ли ба­га­то шко­ди на панських лу­ках, - ска­зав о. Ар­темій. - Те­пер стоїть су­ша. Пас­ти коні й ху­до­бу нігде, а му­жи­ки оце якось вночі на­ро­би­ли на пансько­му сіно­косі спа­шу й па­то­лочі, спас­ли тра­ву з од­но­го бо­ку. Чи пак жалівся уп­ра­ви­тель во­лос­но­му?

- Казав во­лос­но­му й жалівся ми­ро­во­му, - ска­зав пи­сар, - але ще од ми­ро­во­го не маємо ніяко­го при­ка­зу й звістки.

- А по­ки той при­каз вий­де, то лю­де спа­суть сінокіс увесь до­чис­та. Вже й на моєму сіно­косі по­зав­чо­ра по­па­лись чужі во­ли в спа­шу, - ска­зав о. Ар­темій.

«Певно, дер­жить людські во­ли в зай­мані, та лю­де не хо­тять ви­ку­пить. Бу­де, ма­буть, про­си­ти, щоб во­лос­на уп­ра­ва наг­на­ла му­жиків…» - по­ду­мав пи­сар.

- Хто то вчо­ра приїздив до во­лості з дзво­ни­ком? - спи­тав о. Ар­темій в пи­са­ря.

- То приїздив ста­но­вий прис­тав.

- Чого ж це він приїздив? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не знаю. Чо­гось кли­кав уряд­ни­ка… «Ну та й ціка­вий же!» - по­ду­мав пи­сар.

- Чи вже скінчив ваш батько свій но­вий дім? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в пи­сарші.

- Вже дав­ненько! - од­повіла пи­сар­ша й за­пи­ша­лись.

- Чи гар­ний же вий­шов? Гарні по­кої? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Гарний і прос­тор­ний дім. Гос­по­ди, який гар­ний та світлий, - ска­за­ла пи­сар­ша й знов за­пи­ша­лась.

- Буде та­кий завбільшки, як наш, чи мен­ший? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- О, ба­га­то більший! І