Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

знов по­ча­ли ти­ху роз­мо­ву, по­ча­ли нап­рав­лять свою де­ка­дентську ліру на пе­редніший тон ко­хан­ня та мрій, ви­ли­ва­ти в роб­ле­них, але штуч­них сло­вах свої палкі по­чу­ван­ня, до­би­ра­ючи їх, не­на­че га­рус до взорів. І во­ни вже бу­ли доб­ренько нап­ра­ви­ли свою ліру. Ліра по­ча­ла приг­ра­ва­ти. Ко­ли це знов рап­том зад­зе­ленька­ло в при­хожій.

- Їй-богу, це прибігла кот­рась із моїх тіто­чок! - ска­за­ла Нас­ту­ся, - або тітка Ма­ня, або тітка Со­фа, або й обидві вкупі, бо хтось ду­же здо­ро­во шарп­нув за дріт, як шар­па­ють тільки во­ни. Як за­раз сту­ка­ти­ме в двері зон­ти­ком або лу­пи­ти­ме ку­ла­ком, а мо­же й коліном, то це без­пе­реч­но во­ни, мої поліціянти. Це ж твоя дя­ди­на вже по­да­ла їм звісточ­ку, де це я зна­ход­жусь.

- Я звелів Гав­ри­лові ніко­му не од­чи­нять, - ти­хо обізвавсь Пав­лусь.

- І доб­ре зро­бив, - ска­за­ла по­шеп­ки Нас­ту­ся.

В при­хожій й справді дзе­ленькав дзво­ник, ніби ска­зивсь, ніби йо­го хто лу­пив ло­ма­кою, а він ве­ре­щав, що бу­ло си­ли. Потім зас­ту­котіло в двері, не­на­че хто штур­хав па­ли­цею, а потім за­гур­ка­ло ку­ла­ком.

- Це кот­рась тітка до­бу­вається до твоїх по­коїв. Це во­ни вже на­пи­та­ли і хо­чуть спа­са­ти ме­не од якоїсь на­пасті та спо­ку­си. Як луп­цює! Це вже. пев­но, лу­пить не ку­ла­ка­ми, а коліньми. Не­хай там ка­зяться! Не­хай тро­хи поб­ри­ка­ються, то на го­ло­ву бу­де лег­ше, - ше­потіла Нас­ту­ся.

Вона вста­ла, од­чи­ни­ла двері, ста­ла в две­рях, ви­со­ло­пи­ла язи­ка до при­хо­жої, а далі «струг­ну­ла редьки» тіткам, пок­лав­ши па­лець на па­лець навх­рест і стру­жу­чи пальцем, на­че редьку.

Тітки дов­го сту­котіли та тор­га­ли две­ри­ма, аж за­мок та за­сув дзиж­чав, а далі й пе­рес­та­ли. Знов у по­ко­ях ста­ло ти­хо, як в усі. Гав­ри­ло за­таївся десь у ку­точ­ку й ніби на той час за­мер.

- Тітки вва­жа­ють на ме­не, як на бо­жевільну, - ска­за­ла Нас­ту­ся, пірна­ючи в м'якім кріслі. - Не­хай собі так ду­ма­ють. На здо­ров'ячко їм! Мені за це бай­ду­же! Але ме­не бе­ре злість, що во­ни встря­ва­ють та вми­ку­ються не в своє діло.

Вже смер­ка­ло. Над­ворі су­теніло. В кут­ках по­кою ста­ли чорні тіні стов­па­ми. Ви­сокі дзер­ка­ла на мра­мор­них кон­со­лях ніби по­то­па­ли в ме­лан­холічно­му сутінку. Ши­рокі лис­нючі по­зо­ло­чені ра­ми кар­тин та порт­ретів ніби при­па­ли гус­тим по­ро­хом. Три чи­малі давні порт­ре­ти якихсь ко­зацьких пол­ков­ників, Пав­лу­се­вих предків, у ста­ро­давніх тем­них ра­мах ніби зас­ну­ва­лись чор­ним па­ву­тин­ням. В каміні дотліва­ли поліна та тру­сок і лед­ве жевріли в по­пелі. Жар жеврів і вря­ди-го­ди спа­хав на го­ло­веш­ках.

- От вже смер­кає ваш день і світає мій ра­нок, - ска­зав Пав­лусь Ма­лин­ка. - І навіщо бог сот­во­рив той не­по­етич­ний день, якесь по­га­не сон­це? Мій ра­нок са­ме оце по­чи­нається. Це мій час по­езії, за­ба­вок та ве­се­лощів. Са­ме доб­рий час пос­та­но­ви­ти нам вічний спіл ко­хан­ня. Нас­тає по­етич­на го­ди­на! го­ди­на мрій!

- І справді мрійна го­ди­на! - ска­за­ла Нас­ту­ся, наб­ли­зив­шись до Пав­лу­ся й узяв­ши йо­го ніби за мра­мор­ну хо­лод­ну ру­ку. - Міняй­мось сер­ця­ми, мій го­лу­бе си­зий!

- Почекай тро­хи! не­хай га­разд роз­вид­ниться ніч. Не­хай доб­ре свіне над­ворі мій чор­ний по­етич­ний день і ви­сип­ляться на небі зорі. Я щи­рий де­ка­дент по своїй при­род­женій вдачі і, пев­но, та­ким і ро­див­ся й ох­рес­тив­ся. Я люб­лю ніч і не­на­вид­жу день, і не люб­лю сон­ця, як не лю­бить йо­го нічиє птаст­во. Вночі в ме­не дуж­че і кра­ще грає уява; мені якось охітніше грається в кар­ти, п'ється ви­но, сип­ляться жар­ти. Вночі ніби й ци­га­ра смачніша, і діво­ча кра­са кра­ща, імлистіша й вогкіша, і лю­бов со­лод­ша. Скільки по­езії в гарній ночі!

- Твоя прав­да, мій ко­ха­ний! Справді й му­зи­ка та співи вночі якісь по­етичніші й смачніші, і танці на ба­лах вночі буйніші, не­на­че по­етич­на хур­ди­га та ме­те­ли­ця влітку на вер­хах Монб­ла­на. Ніч - це по­етич­на мрійна відьма вер­хом на зо­лотій ко­черзі з брильянто­вим по­ме­лом у ру­ках. Я лад­на хоч би й за­раз пе­рей­ти на твою віру - прис­та­ти до твоїх зви­чок. Мені вже день об­рид і сон­це ос­то­гид­ло. Мені вже все на світі об­рид­ло. Ще в шістнад­цять год мені об­рид­ли танці та ба­ли, в вісімнад­цять мені вже ос­то­гид­ли, на­до­ку­чи­ли комплімен­ти па­ничів та їх дур­не при­чеп­ли­ве за­ли­цян­ня, на­до­ку­чи­ли самі па­ничі, а в двад­цять мені вже об­рид­ли Па­риж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

- Мої обіди аж у глу­пу ніч, а ве­че­ря аж світом, а снідан­ня аж уве­чері, - обізвавсь по­ну­ро Пав­лусь. - Так во­но бу­ває в опер­них ар­тистів та в нас, бо й ми ж ар­тис­ти сво­го штуч­ницт­ва, - ска­зав Пав­лусь.

- А справді, я ве­ли­ка ар­тист­ка ду­шею, я ве­ли­ка ес­те­тич­ка! Як я люб­лю все гар­не, все крас­не! Як я люб­лю вся­ке штуч­ницт­во! Му­зи­ка та співи - це ди­хан­ня моєї душі; ма­лярст­во, кар­ти­ни - це зір моїх очей. Я дав­но бу­ла б пішла на сце­ну, та моя небіжка ма­ма спро­ти­ви­лась і зак­ля­ла ме­не, щоб я не бу­ла на сцені, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Одже ж вже дніє вечірня тем­ря­ва. Са­ме нас­тає по­етич­ний час здійснить наш об­ряд по­етич­них за­ру­чин. За­гаємось, за­ба­ла­каємось, то ще й смерк­не на­ша по­етич­на ніч, гля­не про­тив­не сон­це, і ча­ри зник­нуть… А я те­пе­реньки ввесь у ча­рах та в мріях по самісіньку шию! Вже з го­ло­вою пірнув у ча­ри!

- І я, сер­це, як тільки пе­рес­ту­пи­ла че­рез твій поріг, поріг мо­го щас­тя, моєї лю­бові, то од­ра­зу ста­ла по коліна в ча­рах, не­на­че по коліна в густій пше­ниці. Вже чую - ду­хи шеп­том ше­по­чуть мені з тво­го каміна, щось го­мо­нять у ко­черзі ко­ло каміна…

Він підвівсь і став, пиш­ний, мов зо­ло­тий ідол Ва­ала. Во­на сто­яла блис­ку­ча, не­на­че зо­ло­та відьма на скля­но­му Брок­кені. Во­ни обоє бу­ли в ча­рах ко­хан­ня, не­на­че в зо­ло­тих ша­тах.

- Ти зо­ло­та Аф­родіта в моєму храмі ко­хан­ня. Я за­ко­лю се­бе, прошт­рик­ну своє сер­це й спа­лю се­бе в ба­гатті на жерт­воп­ри­но­си­ни для те­бе, моя бо­ги­не! - крик­нув з ефек­том Пав­лусь.

- Ти пиш­ний Зе­вес моїх мрій, Зе­вес Олімпійський, увесь з сло­но­вої кості, опо­ви­тий че­рез мо­гутнє пле­че зо­ло­тою мантією! Ти ог­нис­тий Мо­лох, бо твій во­гонь ме­не от-от пог­ли­не. Ти Мо­лох, а я твоя жерт­ва. Па­ли ж ме­не на по­етич­но­му ба­гатті ко­хан­ня! Мерщій ки­дай у ба­гат­тя криш­та­ле­вий тру­сок та мрійні сухі тріски! Ог­ня­на се­редньовіко­ва по­ема!

- Середньовікова по­ема! пиш­на, па­ху­ча по­ема! - ска­зав Пав­лусь пал­ко. - Чи мо­же бу­ти що кра­ще за се­редньовіко­ву по­ему ко­хан­ня? Я чую над на­ми по­дих се­редніх віків: от ли­цар грає на бан­дурі, да­ма йо­го сер­ця ви­хо­дить на зам­ко­ву ви­со­ку баш­ту, на ви­со­кий повітря­ний бал­кон…

- Музика ян­голів у небі! Не­бесні ме­лодії мрій, мрій лю­бові!..

- Вона стоїть ви­со­ко на повітрі. Він шу­гає ор­лом на хма­рах