Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

голили хлопцiв у мос­ка­лi: "У некрути його!.. лоб йому! лоб!.." - закричала гро­ма­да. Поїхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось-i "перевертня" прямо з тюрми повели до прийом­у. Заголивши лоб, перевернули його ще вче­тверте - i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його ку­дись погнали, - та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, пе­ред пущенням, породила Мотря сина, - та ще й породила не­абияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мо­тря два днi й двi ночi, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила "довгоп'ята баба"-повитуха, - нiщо не по­ма­гало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не крича­ла й не стогнала - лежала мертвою колодою... Аж на третiй день "господь її помилував": серед тихого пла­чу Орищино­го почувся голосний дитячий крик...

- Єнерал!.. - зрадiвши, скрикнула "довгоп'ята баба".

Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiт­хнула - i розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха од­ра­да.

Як же почули люди про такi роди, - знову загомонiли. Пi­шло знов по селу шушукання, глум, таємнi страхи... Дi­йшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiк­а, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур - недалечкий сусiда - Христом-богом кля­вся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика ба­чив... Не при хатi згадуючи - куций, та й годi!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

- Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. - цокочуть жi­нки, похитуючи головами.

I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi – до­вiдатись: чи немає на йому яких ознакiв? Одна якось за­бачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку... "Оце ж во­но й е!" - подумала та мерщiй з хати.

- А що?? - стрiва її кума.

- То ж воно, кумонько, саме!.. - каже кума, перехрести­вшись.

Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: "чортеня", та й годi!

Прийшлось кумiв брати, - нiхто не хоче. Що тут роби­ти? Вже три днi як дитина нехрещена... Не дай, боже, яко­го случаю - i вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусiдах... Всяк дякує, сторони­ться... Ходить вона по хатi - сама не своя: свiтить сiдим во­ло­сом, ломить сухi руки... Мотрi вже й не хвалиться: во­на й без того ледве дише.

На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестiм дитя!" Купила мо­скалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Мо­скаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець i собi: "Як його таког­о виродка в хрест уводити?!"

"Боже мiй!.. що його робити на свiтi?!" - плаче Ори­шка, - та до попадi: "Матушка!.. я вас сього й того, я вам мо­ток пряжi напряду, - умовте панотця!.."

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: на­звав Нечипором.

III

ДИТЯЧI ЛIТА

Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його зма­лку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася за-муж­ньою вдовою...

Не тiльки її, а й її матiр стару стали цуратися люди. Са­­ме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь стра­шним, - стали його оббiгати... Казали, що до Мотрi кожної но­чi змiй у димар лiтає: якийсь захожий чоловiк застав йо­го в хатi та насилу з душею вирвався... Непевне мiсце! Бу­вало вночi нiхто не пройде повз їх хату, не перехрести­вшись; а дiтям - то й удень забороняли туди бiгати...

Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за се­лом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана - так рiвець невеличкий прокопаний та й годi... Iде скоти­на - нема перепону - через грядки так i чеше; собаки так i гнi­здяться! - кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женив­ся, то вона, мов, i бадьорилася; а як пiднялась лиха го­дина, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Оста­па, - то й хата осунулась... Стрiха мiсцями повигнивала, по­крiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть ши­бок - ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина об­била, об­шма­ру­вала... Пусткою аж воняє! I всерединi не кра­ще. Стi­ни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi по­наливали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, - димiла, курi­ла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики - i сi­сти на них страшно; стiл - ходором ходить; пiл - на п'ядь дошка од до­шки: Мотря пiд холод двi дошки спали­ла, бо не було чим у хатi прокурити... Бiдота несказанна, злид­нi невилазнi!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивила­ся й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя приняли, стiльки клопоту звi­дали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитис­я. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на ро­боту приймали Мотрю з опаскою.

Лiтом Мотря стає жати. У Пiсках нiхто не приймав, - бо помiтили, що в кого Мотря жне - вся нива закрутнями уни­зана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробля­ла, - на жнива становилася.

Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть... ко­ли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пили­нки борошна... Де вже думати про одежину!! Що, дi­ву­ючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам'я висiло... Як заробить конопель, - то й добре. По­мо­чить їх, ви­сушить, витiпа: костриця на топливо, во­ло­кно на пряди­во. Напряде отак лiт за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є - спiдницю пошиє, юпку... У ви­бій­ча­но­му i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шо­вковими платками повив'язують, а Мотря з ви­бій­ча­ної юпки та спi­дницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав'я­жеться, та й шмарує... Ото буденне й празникове! А що ста­ре, дране, - позшиває, позаштопує, - матерi старе тiло при­криє, або ди­тинi - штанцi, куцину... Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, - сиди, мати, з хлоп­чиком дома - й не рипайся! Пiти треба матерi, - сиди, Мо­тре... бо й чоботи однi!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день i нiч в робо­тi та в роботi; лiтом - на полi, зимою - дома. А Оришка – ста­ра вже, - нездужала, - тiльки й того, що доглядає ди­тини... Як лiтком немає Мотрi дома, -