Читати книгу - "Повія, Мирний"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 168
Перейти на сторінку:
та­кий - швид­ше своїм пос­ту­питься, нiж у дру­гого по­ся­де. Ма­ти, роз­сер­див­шись, бу­ло, ка­же: "Що ти за чо­ло­вiк? ти - ма­ку­ха! сво­го не одс­тоїш!" А вiн їй: "Од ска­же­но­го по­ли врiж та тi­кай!" I та­кий вiн Завж­ди був; i п'яний - мер­щiй уля­жеться спа­ти, не так, як дру­гi: на ко­пiй­ку вип'є, а прий­де до­до­му - усе до­го­ри дном пе­ре­вер­не… I от те­пер йо­го не­має… "Де вiн? Чи чує вiн на­ше бiд­кан­ня за ним, чи ба­че на­шi сльози?.. Ду­ша, ка­жуть, з дев'ято­го дня лi­тає по свi­ту - мо­же, i йо­го ду­ша те­пер мiж на­ми?" Як би во­на ба­жа­ла по­ба­чи­ти йо­го ду­шу, по­ба­ла­ка­ти з нею!.. Роз­пи­та­ти, чи i на то­му свi­тi од­на­ко­во, як i на сьому?.. Ка­жуть - смерть усiх рiв­няє; ка­жуть - на тiм свi­тi усе нав­па­ки: тут бу­ло го­лод­но й хо­лод­но, там - сит­но й теп­ло; тут ти скнiв ду­шею, там - ра­дi­ти­меш сер­цем; тут му­жи­ку­вав, там - па­ну­ва­ти­меш… То оце батько па­нує?.. Ба­жа­ла б во­на по­ба­чи­ти батька па­ном… Во­на поп­ро­ха­ла б у йо­го й со­бi па­ну­ван­ня. Або - цур йо­му! во­но та­ке не­щи­ре та гор­де - тiльки ду­шу за­гу­биш; кра­ще хай на то­му свi­тi… А на сьому? Трош­ки б бiльше дос­тат­кiв, нiж є, та оде­жин­ку б праз­ни­ко­ву: а то i на бу­день, i на свя­то - та все од­на! Чо­бо­ти но­вi б, се­реж­ки срiб­нi - та­кi, як во­на ба­чи­ла у Ма­ри­ни, що в мiс­тi слу­же, ко­ли та на­вi­ду­ва­ла­ся до­до­му. Доб­ре б бу­ло i перс­тень до се­рег ма­ти, теж срiб­ний, i по ру­цi, а не та­кий, як у Гор­пи­ни, - i срiб­ний, та здо­ро­вий, як каб­луч­ка: щоб на­дi­ти - прий­шло­ся пря­ди­вом пiд­мо­та­ти…

I пiш­ла мо­ло­да Хрис­ти­на дум­ка пе­ре­лi­чу­ва­ти од­нi за дру­ги­ми не­дос­та­чi, пiш­ла вик­ла­да­ти свої таємнi ба­жан­ня: не­ве­лич­кi во­ни, страх не­ве­лич­кi, та й їх не­має, - i сер­це нудьгує, що те­пер за батько­вою смер­тю нi­ко­ли їй то­го не прий­деться до­бу­ти.


Що ж ду­має Прiська, за­бив­шись на пiч i об­хо­пив­ши свою го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми? їй при­вид­жується те­пер її давнє - її до­ля, її гiр­ка до­ля, що го­ни­ла по бi­ло­му свi­ту, по­ти не при­била до Мар'янiв­ки… Во­на - ко­за­ча доч­ка, ма­лою зос­та­ла­ся вiд батька та ма­те­рi: пiд хо­ле­ру во­ни по­ляг­ли… i ро­ди­чi, якi бу­ли, по­мер­ли, i во­на зос­та­ла­ся… зос­та­ла­ся у чу­жих лю­дей, пас­ла гро­мадськi гу­си, пас­ла сви­нi, те­ля­та, по­ти по­бiльшала. А там - зно­ву служ­ба, служ­ба на чу­жих лю­дей, тiльки не на се­бе. Слу­жи­ла во­на по своїх, слу­жи­ла по жи­дах, слу­жи­ла й по куп­цях… Удо­ва-куп­чи­ха прий­ня­ла її на­ос­тан­ку за хлiб та оде­жу, ра­ди то­го об'їзду, який що­ро­ку ро­би­ла. Ба­га­тiй i ще не ста­рiй, їй не си­дi­ло­ся у рiд­но­му мiс­цi, i во­на веш­та­ла­ся по Хар­ко­ву, Києву, Аде­су. Прiська, як вiр­на слу­га-най­мич­ка, їзди­ла всю­ди за нею роз­чi­су­ва­ти та при­би­ра­ти свою гос­по­ди­ню. Раз зiб­ра­ли­ся в Київ. Пе­ред виїздом Прiсьцi щось усе нез­ду­жа­ло­ся; бо­лi­ли ру­ки, бо­лi­ли но­ги, бо­лi­ла го­ло­ва - так що й на свiт важ­ко бу­ло ди­ви­ти­ся. От­же прий­шло­ся їха­ти. Доб­ра­ли­ся до Мар'янiв­ки - i Прiсь­ка зов­сiм зляг­ла… Що да­лi бу­ло - во­на нi­чо­го не знає; опам'яту­ва­лась уже у ха­тi Грицька Суп­ру­на. Вiн то­дi був за при­каж­чи­ка у па­на, i її ки­ну­ла там гос­по­ди­ня, бо так нака­зав уп­ра­ви­тель-нi­мець. Ви­чу­няв­ши, во­на все до­жи­да­ла гос­по­ди­нi, що ось же над'їде i вiзьме її з со­бою. Та, вид­но, гос­по­ди­ня не ду­же по­би­ва­ла­ся за нею, бо щось дов­го не вер­талася. Прiська хо­тi­ла най­ня­тись у ко­го з ко­за­кiв; та Грицько не пус­тив - одс­лу­жи пер­ше той хлiб, що, ле­жа­чи, пе­реїла! Прiська зос­та­ла­ся. Там во­на i з Пи­ли­пом стрi­ла­ся: вiн був за ро­бiт­ни­ка у при­каж­чи­ка. Од­на до­ля, од­но ли­хо лю­дей до­ку­пи зво­дить… Грицько та­кий сер­ди­тий, кри­кли­в­ий; жiн­ка йо­го Хiв­ря - та­ка уїдли­ва: тiльки й чуєш, як Хiв­ря лає Прiську або Грицько кри­чить на Пи­ли­па… Най­мич­ка i крi­пак зiй­шли­ся якось, скар­жа­чись од­но другом­у на свою до­лю. Прiська при то­му зап­ри­мi­ти­ла, шо у Пи­ли­па i очi ка­рi, i ву­са шов­ко­вi. Пи­ли­по­вi теж ки­ну­лась у вi­чi Прiсьчи­на пос­тать струн­ка, її но­ров ти­хий, її го­лос лю­бий… Час­тi­ше та час­тi­ше во­ни по­ча­ли схо­ди­тись. Оце, ди­вись, Пи­лип то­вар пог­нав до во­до­пою, а Прiська - хвiть вiд­ра! - i со­бi по­бiг­ла по во­ду… Або ки­неться Прiська за топ­ли­вом в ого­род, а Пи­лип уже тут i вро­див­ся!.. Уже Прiсьцi i од­бу­ток вий­шов, а Прiська все не йде вiд Грицька з дво­ру i все бiльше та бiльше жа­лiється Пи­ли­по­вi, яка Хiв­ря сер­ди­та. Од­но­го ра­зу збiг­ли­ся во­ни уно­чi в сад­ку пiд яб­лу­нею. Пи­лип яб­лу­ка сте­рiг, а Прiська… чо­го Прiська тут опи­ни­ла­ся? - i до­сi не знає, а мо­же, й за­бу­ло­ся… Не за­бу­ло­ся тiльки Прiсьцi, як тiї но­чi цi­лу­вав Пи­лип i без то­го її га­ря­че ли­це, як кляв­ся, що вiн її ко­хає i до­вi­ку бу­де ко­ха­ти; як обi­цяв­ся, що, тiльки во­ни по­бе­руться, вiн ви­бу­дує но­ву ха­ту, i як во­ни за­жи­вуть своїм гос­по­дарст­вом. Прiська не згод­жу­ва­ла­ся, бо Пи­лип крi­пак. "Хi­ба крi­па­ки не лю­ди? - спи­тав вiн. - I крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею…" По­ду­ма­ла Прiська, по­га­да­ла: за нею її си­рiтська до­ля - го­ла, бо­са й прос­то­во­ло­са, а по­пе­ре­ду… нуж­да та не­дос­та­чi, до­вiч­на ро­бо­та на чу­жих, до­вiч­на пра­ця… Доб­ре ж, по­ки здо­ров'я, по­ки си­ла слу­же; а як за­не­ду­жа, от як не­дав­но тра­пи­ло­ся? Без ро­ду, без прис­та­но­ви­ща - хоч пiд ти­ном скла­дай ру­ки. Прав­ду Пи­лип ка­же: i крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею… I во­на зго­ди­ла­ся. Пiш­ли до уп­ра­ви­те­ля, а уп­ра­ви­тель не тiльки не за­бо­ро­нив, а ще й пох­ва­лив за те, що во­на не зля­ка­ла­ся крi­пацт­ва. Ка­зав, що то, мо­же, у дру­гих па­нiв крi­пацт­во страш­не, а в їх… вiн i ха­ту но­ву обi­цяє, i го­род, i по­ля на но­ве гос­по­дарст­во. У пер­шу не­дi­лю во­ни й поб­ра­ли­ся. Хоч уп­ра­ви­тель i збре­хав, на­да­вав­ши та­ких обi­ця­нок, та хi­ба не все рiв­но Прiсьцi ро­би­ти? Що ро­би­ла куп­цям, жи­дам, то те­пер - на па­на: уїждже­на ко­ня­ка ве­зе, не зу­пи­ня­ючись. Та й уп­ра­ви­тель та­ки не зов­сiм збре­хав: хоч не дав вiн го­ро­ду й но­вої ха­ти, за­те ве­лiв жи­ти су­сi­да­ми з Грицьком; все ж у їх своє гос­по­дапст­во. Грицько, прав­да, лається: де не вiзьметься яке ле­да­ща, так ноги на шию! Хiв­ря сла­вить Прiську на всю Мар'янiв­ку: i ся­ка, i та­ка, i не­тi­пан­ка, i не­че­пу­ру­ха!.. Та сiлькiсь: нi Пи­ли­по­вi, нi Прiсьцi не при­ви­ка­ти до лай­ки. Жи­вуть во­ни со­бi уд­вох ти­хо та мир­но… Че­рез рiк уро­див­ся їм син Iвась, на дру­гий

1 ... 5 6 7 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"