Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

се­бе подіти.

Частіше та частіше він по­чав звер­та­ти до підвально­го. По­си­дить, по­го­мо­нить і півквар­ти до­до­му при­не­се. А горілка в підвалі сма­ко­ви­та та доб­ра!

- Днице!- про­мов­ляє Федір до пляш­ки.- За­го­во­ри мою ту­гу!- і ви­тяг­не зра­зу до по­ло­ви­ни.

Загорить, за­пе­че ко­ло сер­ця, розіллється по тілу якась теп­ла радість; го­ло­ва піде кру­гом, якісь легкі дум­ки її вкри­ють.

- А все-та­ки панів кум - от що! - усміхається сам До се­бе Федір, ля­га­ючи спа­ти.

Роздобрів від та­ко­го жит­тя Федір, по­тов­щав. Був ко­лись су­хий та замлілий, а те­пер?.. "Шия в нього - хоч обіддя гни, пи­ка - як не лус­не, очі жи­ром зап­ли­ва­ють, сам у шку­ру не втов­питься!"- ка­жуть про нього дво­рові.

Добре Фе­до­рові, та ще й як!.. А Ма­рині? Та й Ма­рині в гор­ни­цях не ли­хо. Хо­дить Ма­ри­на в тон­ко­му біллі, но­сить Ма­ри­на до­рогі та пишні убо­ри, їсть Ма­ри­на смач­ну та си­ту стра­ву, п'є со­лодкі чаї. Роз­добріла Ма­ри­на, вибіли­ла­ся, мов та па­нян­ка. Со­няч­на при­га­ра зійшла з її пов­но­го об­лич­чя - біле во­но в неї та рум'яне, мов те яб­луч­ко на­лив­ча­те, й тіло - не­дав­но ще шорст­ке та жи­ла­ве, пом'якша­ло, на­ли­ло­ся; ру­ки й но­ги - мов ті круг­ля­ки ви­то­чені, кру­гом гру­ди - в обійма не вгор­неш, а стан круг­лий - ру­кою не об­хо­пиш… Як іде Ма­ри­на, то й зем­ля під нею уги­нається!

Покойові ка­жуть, що Ма­ри­ну панське око пу­шить, бо чо­гось на неї ду­же пан за­див­ляється. Та як йо­го й не за­див­ля­ти­ся на та­ку ко­зир-дівку? Як надіне Ма­ри­на со­роч­ку тон­ку лля­ну, за­тяг­неться по­ясом шов­ко­вим та обс­теб­не на собі кер­сет­ку, а кер­сет­ка як не трісне в гру­дях, то хто втер­пить не гля­ну­ти на неї? Чиїх очей не візьме на се­бе? Що ж Ма­ри­на по­вин­на ро­би­ти, щоб на неї не за­див­ля­ли­ся? На те й очі, щоб ди­ви­ти­ся! Та й який з то­го при­бу­ток, ко­ли її бу­дуть об­ми­на­ти? Яка Їй втра­та, ко­ли хто по­ди­виться?

- Хай ди­виться - не по­жи­виться! - ка­же Ма­ри­на, гра­ючи ве­се­ли­ми очи­ма.

Що бо­жо­го ран­ку ви­но­сить Ма­ри­на в світли­цю ди­тя на по­гу­лян­ня. Світли­ця як­раз по­руч із кабіне­том, де Олексій Іва­но­вич про­бу­ває. Ма­ри­на чує, що він уже встав, щось ниш­по­рить, чимсь сту­кає. Знає во­на й те, що Олексій Іва­но­вич так лю­бить сво­го си­на. А ко­ли лю­бить, то чо­му йо­му на нього не по­ди­ви­ти­ся, не по­ра­ду­ва­ти очей?

Марина по­дає звістку: або сти­хенька пісню заспіває, або за­чу­ки­ка ма­ло­го.

- Уже Пет­русь встав. Піти по­ди­ви­ти­ся на ма­ло­го,- ка­же собі Олексій Іва­но­вич.

Виходить, пог­ля­не, - спи­тає, як Пет­русь ніченьку спав.

- Мамка хва­ли­ла­ся - доб­ре спа­ли,- на­че в дзвінок задз­во­нить, од­ка­же Ма­ри­на, ки­нув­ши ско­са оком на па­на, потім пе­ре­ве­де лю­бий та доб­рий пог­ляд своїх чор­них іскря­вих очей на не­ве­лич­ке Пет­ру­се­ве лич­ко, що притк­ну­ло­ся, мов до рідної ма­тері, до її ло­на.

- Ти гля­ди, не ду­же йо­го при­гор­тай до се­бе, щоб у го­лов­ку не за­му­ли­ло,- ка­же Олексій Іва­но­вич.

- І чо­го б та­ки бу­ло йо­му мулько? - од­ка­зує, всміха­ючись, Ма­ри­на.

- Подушечок підмос­ти­ла? - ре­го­че Олексій Іва­но­вич, ки­нув­ши лу­ка­вим оком на Ма­ри­ну.

- От ще ви­га­дай­те що! - ма­хає Ма­ри­на го­ло­вою і, ок­рут­нув­шись на нозі, по­вер­тається до нього своїми круг­ли­ми, на­че ви­то­че­ни­ми пле­чи­ма та ши­ро­кою спи­ною.

У Олексія Іва­но­ви­ча очі за­го­ряться, чо­гось сер­це шпар­ко зас­ту­кає.

- Ти, слу­хай,- ка­же він якось глу­хо, мов йо­му що зітхан­ня зат­ну­ло,- ти не ду­же кру­ти­ся, щоб ча­сом не впа­ла…

- Не заб'юся! - ще­бе­че Ма­ри­на.

- Та ти, пев­но, не заб'єшся… А он во­но…

- Хай гос­подь ми­лує, щоб я йо­го впус­ти­ла! - жа­хається Ма­ри­на й знов ще­бе­че.- Як та­ке манісіньке, гарнісіньке та впус­ти­ти? Та я б са­ма се­бе, суч­ку, розірва­ла!

- А все-та­ки сте­ре­жи­ся. Бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же! - ка­же Олексій Іва­но­вич, мерщій хо­ва­ючись у кабінеті.

Чого? - Про те він знає, а Ма­рині яке діло? Ма­ри­на гу­ляє по світлиці з ди­ти­ною са­ма. Сум­но їй, сум­но й ди­тині. Чо­му ж їй не заспіва­ти, не за­ба­ви­ти хлоп­чи­ка?

Марина співає, а її тон­кий та дзвінкий го­лос до­но­ситься че­рез стіну до Олексія Іва­но­ви­ча, пес­тить йо­го ву­хо, ве­се­лить сер­це.

"Гарна ся дівчи­на Ма­ри­на,- ду­ма Олексій Іва­но­вич,- з се­бе кра­си­ва й ве­се­ла при­да­ла­ся. А це для ди­ти­ни доб­ре: йо­го малі очиці ве­се­ли­ти­ме кра­са врод­ли­ва, йо­го не­ве­лич­ке сер­це ра­ду­ва­ти­ме пісня ве­се­ла, ра­дощі та ве­се­лощі вис­ти­ла­ти­муть йо­го не­ве­лич­ку ду­шеч­ку, і ви­рос­та­ти­ме хлоп'я не пох­му­ре та ве­ред­ли­ве, а спокійно-ве­се­ле та доб­ре…"

Ясно та лег­ко стає на душі в Олексія Іва­но­ви­ча.

- Треба Ма­ри­ну чим-не­будь об­да­ру­ва­ти. Во­на ще кра­ще бу­де си­на глядіти,- ка­же він і ди­вись - ви­ко­тить до неї в світли­цю та­ля­ра або зо­ло­то­го.

- Лови! Хай пог­рається хло­пець,- гук­не на Ма­ри­ну.

Марина візьме, підно­сить ту іграш­ку до очей ма­ло­го, по­вер­тає пе­ред ним на всі бо­ки або по­ко­тить по долівці.

- Кіть-кіть! - за­бав­ляє, аж по­ки не об­рид­не ди­тині та іграш­ка, по­ки не поч­не во­но очей од неї од­вер­та­ти.

- Нате вам на­зад. Уже не хо­чуть па­нич гра­ти­ся, наг­ра­ли­ся! - ка­же Ма­ри­на, про­су­ва­ючи свою круг­лу ру­ку крізь двері.

Дивиться Олексій Іва­но­вич на ту пух­ку ру­ку й ду­ма: "Та й чес­на яка ду­ша в сієї Ма­ри­ни! Дру­га по­таїла б гроші, ска­за­ла б-десь за­ко­ти­ли­ся, а во­на - ні… Чес­на ду­ша!"

- Хай у те­бе бу­дуть! - ка­же він - На­що во­но мені! Ще за­гу­биться!

- А за­гу­биш, то не чия втра­та - твоя: я тобі Їх да­рую.

- Спасибі вам, па­ноч­ку! - дя­кує Ма­ри­на.- Я сих гро­шей ніде не діну. За­хо­ваю їх да­ле­ко-да­ле­ко, та тілько по неділях бу­ду на них ди­виться!

Весела Ма­ри­на мерщій ок­риється з тим по­да­рун­ком, кож­но­му хва­литься, у вічі ти­че. Побіжить з ни­ми й до батька.

- А мені сьогодні ось що пан по­да­ру­вав!

- За віщо ж він тобі по­да­ру­вав? - пи­та Федір, уже лиз­нув­ши й гост­ро пог­ля­да­ючи на Ма­ри­ну.

- Я не знаю… За те, ма­буть, що ди­ти­ну гля­жу.

- То-то гля­ди!.. Бач, яка глад­ка ста­ла,- відмов­ляє по­ну­ро Федір.

Чудно Ма­рині, що та­ке батько пле­ще на неї. Там по­кой­ові їй про­хо­ду не да­ють: прой­де во­на - очи­ма так і про­во­дять, за спи­ною ре­го­чуть; а тут ще й батько ту­ди ж: "глад­ка" - ка­же… "Ну, то що, що глад­ка? Гар­но бу­ло б, ко­ли б бу­ла гост­ра, як шпич­ка? То хоч гля­нуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гля­ди!" - ка­же… Ко­го гля­ди? Ди­ти­ну ж он гля­жу, з очей не спус­каю… Ко­го ж іще глядіти?.. Чи, мо­же, це про те, що з па­ном іноді жар­тую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього ди­тя прий­ма­ла… Хіба по­жар­ту­ва­ти з ку­мом не мож­на?"

Вернеться