Читати книгу - "Крос у небуття"

ляща і стану тихого умиротворіння залишилося так мало, а до жаданої відпустки так багато! Додавав оптимізму лише той факт, що, незважаючи на велику кількість міліціонерів усіх рангів, ніхто не поцікавився, чому вони збиралися почати риболовлю, коли вона заборонена на час нересту риби. Інакше не обійшлося б без протоколу, листа на службу й штрафу, які самі по собі лише дрібниця в зрівнянні з реакцією на них Людмили Володимирівни. Скоріш за все, у разі такого розвитку подій, виїзди на риболовлю перетворилися б з рідкісної реальності на нездійснені фантазії. І хоча напередодні, випивши три чарки, Павло Іванович намагався довести товаришам, що у його сім’ї господар саме він, а не дружина, сам він добре знав, що краще відмовиться від чого завгодно, аніж піде проти її волі. В іншому випадку йому буде вчинено таку кількість жорстоких істерик, яку Павло Іванович без значної шкоди для здоров’я пережити не зможе.

Закінчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузіазму поглянув на молодого чоловіка у джинсах і чорному шкіряному піджаку, з текою для паперів у руках. Чоловік продемонстрував посвідчення капітана міліції і простягнув руку для привітання.

– Капітан Соколовський, карний розшук, – мовив він. – Можемо з вами побесідувати?

Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, він може з побесідувати з міліціонером, що ж йому залишається? Ні, він не бачив напередодні та уночі нічого й нікого підозрілого. Автомобіль помітив лише тоді, коли той летів у безодню. І йому незнайомий ані сам автомобіль, ані ті нещасні, котрих з нього дістали. Павло Іванович не надто полюбляє такі видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Він ніколи їх не зустрічав раніше. Йому щиро шкода цих молодих бідолах і їхні родини. Але, можливо, більше про них зможе розповісти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води і котрий так швидко пішов, навіть не подякувавши за допомогу?

– Що? – Андрій став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слід дичини. – Тобто був хтось, хто вижив?

– Був. Хлопчина. Руки мав сплутані електрокабелем за спиною.

Андрій набрав повні легені повітря.

– Так, а з цього місця я попрохав би більш докладно.

Павло Іванович швидко переповів, як вони врятували молодика і як той, ледве обігрівшись біля багаття, зник у невідомому напрямку.

– А ви могли б його упізнати?

– Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цікаво…

– І мені цікаво, – Андрій відкрив теку з паперами, готуючись почати офіційне опитування свідка. – Прошу вас докладну інформацію: прізвище, ім’я, по батькові, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюєте, словом – все. І потім покличете до мене ваших товаришів.

26 квітня 1996 року. 13.30.

МВ УМВС України у Кам’янці-Подільському

Високе начальство з області й місцеве з районної прокуратури роз’їхалося лише опівдні, завдавши Гончару і його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав місце на території дорученої їм дільниці. Тож Андрій, після того як вислухав настанови від хмельницьких чинів, а також чергову порцію жовчі від полковника Гончара, міг взятися за роботу лише по обіді. Хоча який там обід – Гончар, після отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настрої, тож наказав знаходитися на своїх робочих місцях усім без виключення. З огляду на такий стан речей підлеглі Степановича, серед яких перебував і Андрій, змогли на скору руку перехопити лише кілька хот-догів з міцним чаєм. Степанович скористався своїм службовим становищем і кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як і обіцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколі Кондратишину допомагати у слідстві.

– І не варто сподіватись, що за все відповідатиме Соколовський!

– Степанович, ви ж знаєте, ми своїх у біді не кидаємо, – весело підморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.

– З кого могорич? – перегородив двері Кондратишин. – З Андрія чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо.

– Бери вище, Микола, – рішуче відсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролі.

– Нап’єшся, – зітхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачів. І премія.

– Ну ти ж все знаєш, Федоре, – Степанович підморгнув і зачинив за собою обдерті двері кабінету, на яких з внутрішньої сторони висів старий радянський плакат. На плакаті було зображено насторожену комсомолку в червоній хустині. Комсомолка приклала до вуст вказівного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!»

– Ну от, попоїли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький.

Андрій в серцях зім’яв і кинув у корзину для сміття серветку від хот-дога.

– Як попоїли, так і поспимо.

Він повісив на вішалку піджак і пішов до свого столу, розташованого у кутку, біля діжки з двометровим фікусом. Стіл був довоєнний і міцний, заставлений стопками паперу, теками й необхідним для писання дріб’язком. Андрій сів за стіл, відшукав серед паперів пусту теку й заходився підшивати до неї документи.

– Загалом, що ми маємо? – коментував він свої дії. – Протокол огляду місця події. Протоколи огляду трьох тіл і протоколи опитування свідків, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзів, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 і 1969 років народження відповідно. Одне від одного свідчення не відрізняються практично нічим. І з’явилися вони лише після погроз покликати рибінспекцію. Ще маємо таємничого врятованого з лап жорстокої смерті, який ані з рятівниками, ані з нами спілкуватися не забажав. Ну що у нас за люди!

– Люди як люди. Бояться, – позіхнув Федір.

– Бояться, – погодився Андрій. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрібно знайти якнайскоріше. Чує моє серце: багато він нам зможе розповісти… Потрібно дзвонити в ДАЇ.

– Пінкертон, – похитав головою Кондратишин.

– От тільки не потрібно заздрити!

Соколовський підтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений тріщиною, яка проходила через увесь корпус і була недбало заліплена блакитною ізоляційною стрічкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даїшники спрацювали як ніколи оперативно – по номеру втопленого автомобіля вже було встановлено місце його реєстрації й данні господаря. Андрій подякував і поклав трубку.

– Так, початок маємо. Потрібно дочекатися, коли будуть готові фотографії трупів і можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре?

Забузький простягнув руку й пробіг текст на папірці.

– Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографії будуть?

– Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятої привезти.

– Побачимо, – флегматично мовив Забузький і відкинувся на спинку крісла, розглядаючи дерева у міському парку за давно не митим вікном. – Весна прийшла, сади зелені… Ех, на природу б зараз!

У