Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників. Розділ другий

Інший світ

– Їхати, пане? – запитав[16] найближчий до нього.

– Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.

Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.

– З Великої України, по вимові чую, – сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям: – Чого це ви, пане?

Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:

– Що – «чого»?

– Оце, – цікавий візник повторив за Кошовим.

– Не твоє діло, – відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. – Ми їхати будемо чи кривлятися?

Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:

– Куди пана везти? – І знову не стримався: – Це ж ви з київського, так?

– Угадав, – відповів Клим сухо.

– А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.

У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки».[17] Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.

Та новий знайомий не вгавав:

– Знаєте, шановний, скільки Захар Гнатишин тут працює? Бігме, ще трамваї, грім їх побий, не ходили! Ось ця краса була тільки в задумках, – безцеремонно тицьнув у бік вокзальної будівлі. – Її ж у мене на очах зводили!

– Захар Гнатишин – це ти, як я розумію?

– Рекомендую! – Візник блазнювато підніс «казанка». – Так ось, шановний, я тут, на цьому місці, стою стільки, скільки не всяка людина в наш час проживе. Чи я не знаю, коли, звідки та які потяги приходять до Львова щодня? Німецьку із цим усім вивчив, пасажирів закликати. Як ви думали? Приїхала людина, скажімо, з Відня. Чує знайому мову. Звичайно, піде до мене пасажиром. Без цього ніяк, шановний. Так куди зволите їхати? У справах тут? Тоді треба в готель. Дуже раджу «Жорж»,[18] довезу з вітерцем. Кліпнути не встигнете, як там будемо.

– Знущаєшся? А ну, як я пересяду?

– Та нікуди ви не пересядете, – відмахнувся Захар. – Зараз моя черга везти. У нас тут такий порядок. Домовилися не відбивати пасажирів один у одного. Раніше такого не водилося за нашим братом. Як пустили трамвай, довелося гуртуватися.

– Чому?

– Конкуренція, знаєте таке слово? Старші люди, особливо жінки, того трамвая відразу не злюбили. Був випадок, у газетах навіть писали, коли одна поважна пані повернулася до нього спиною і таке показала, що навіть у батярській кумпанії вголос не скажеш. А вже як тутешні батяри за язиком не стежать, то мусите знати! Але ті, хто молодший, кажуть – то є прогрес! – Захар багатозначно підніс пальця вгору. – Тож трамвайники в нас пасажирів таки відбирають. Домовлятися треба – не чубитися, як раніше, не відлякувати клієнтів. Чемно стояти й чекати на свою чергу.

– І я не можу пересісти?

Візник похитав головою.

– Ніхто поперед мене з місця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще інший готель, такої ж кляси, бо в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.

У животі Кошового зрадницьки забурчало.

– Бачу, ти тут усе знаєш, – почав здалеку. – Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?

– Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.

– Є різниця?

– І то велика. Нижній – то поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхній – то щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.

– Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?

– Та де! Як зустрінете батяра – не кажіть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбільший злочин, на який здатні, – гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файні шкіряні рукавички. Зі справжніми злодіями та страшнішими головорізами, котрих на Клепарові[19] повно, личаківські батяри не дружать. Тільки шановному панству від того не легше. Батяр… що вам казати, батяр він і є батяр. Самі побачите. То на Личаківську вам? Номер який, знаєте?

– Дев’ятий. – Адресу, вказану в листі, Кошовий завчив напам’ять. – Тільки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин.

– О! Раз пасажири панькаються – то є щось важливе. Кажіть уже. Без криміналу?

– Без, – заспокоїв його Клим. – У кожному разі, я так думаю, що нема. Справа така – грошей не маю.

Візник присвиснув, знову підбив капелюха пальцем догори.

– Тю! А чого ж ви сідаєте їхати, коли нічим платити? Пішки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна.

– Ти не зовсім вірно зрозумів, – кахикнув Кошовий. – Платити є чим. Ображений не будеш. Хотів сказати, не маю корон. Зате сто рублів є, катеринка, ось.

Задля наочності, на підтвердження своїх слів, Клим витягнув із кишені худюче портмоне, звідти вивудив і показав своє багатство – банкноту з портретом імператриці Катерини Другої, на яку дивився античний воїн із мечем у правиці, віддано приклавши ліву руку до серця.

– У нас такі не ходять.

– Знаю. Корон та крейцерів тутешніх не роздобув. Поміняти треба. Може, відвезеш до найближчого банку? Там і розрахуємося.

Візник почухав потилицю.

– Якщо так… Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам ліпше на Нижні Вали.[20]

– Це куди? Далеко?

– У Львові все недалеко. Міняли там збираються, на бульварі. «Чорна біржа», знаєте.

– Там варто вважати?

– Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.

– Не обмахлюють?

– Що? А – ні, зі мною ні. Хоч узагалі таке в нас водиться. Батярів на бульварі так само не бракує. Від тих усього можна чекати. Але я часто до міняйл пасажирів вожу, декого знаю. Чого там – декого: зведу вас із Юзьом, – сказавши так,