Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

принце, сконати можна! Я конаю! Лопаюся!

ДРУГА ДАМА (збоку до Принца): Луснути можна. Вмираю! Це наймодніший різновид жартів, так зване світонудьгування — не знала, що ви, принце, маєте такий талант до світонудьгування. Погляньте лише, ха-ха-ха!

ПРИНЦ (під’юджений сміхом гостей): Ха-ха-ха!

ГОСТІ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (голосніше): Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (нерішуче): Ха-ха-ха!

Сміх згасає, тиша. Камергер кашляє.

ПЕРША ДАМА: Мені вже треба йти, на жаль. Згадала, що в мене справи... Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце.

ДРУГА ДАМА: Я також мушу вже йти... Даруйте, принце... У мене зустріч (Тихше, до Принца.) Тепер я розумію. Ви все це підлаштували проти нас! Це жартома, еге ж? Ви, принце, з нас глузуєте! І заручилися з цією... бідолашкою, щоби висміяти нас! Це просто злий натяк на вади та дефекти... декотрих придворних дам. Ага, я розумію! Ви дізналися про косметичні процедури й масажі Йоланти... тому й заручилися з цією задрипанкою... щоби виставити Йоланту на посміховисько, ха-ха! Для мене зрозумілий іронічний смисл цієї інтриги! До побачення!

ПРИНЦ: Іронічний смисл?

ПЕРША ДАМА (почувши це): Якби так було насправді, то радше, мабуть, щоби видобути на яв і висміяти два твоїх штучних зуби, про які й так усім відомо! Ха-ха, таж не будьте таким жорстоким, принце, ха-ха — до побачення, я вже мушу йти.

ДРУГА ДАМА: Мої зуби? Радше твій штучний бюст!

ПЕРША ДАМА: Або твою криву лопатку!

ДРУГА ДАМА: Пильнуй свої пальці на ногах!

ГОСТІ: Ходімо! Ми вже мусимо бігти!

ПРИНЦ: Та не втікайте же, шановне товариство.

ГОСТІ: Ми мусимо вже бігти! До побачення! Нам уже час!

Гості тікають, окрім Камергера й Інокентія, чути голоси: «нога», «зуби», «масаж», «косметика» і злостиві смішки.

КАМЕРГЕР: Даруйте, принце, даруйте, принце, даруйте, принце, я змушений поговорити з вами — і то негайно! Прошу хвилину розмови! Ви, принце, налякали прекрасну стать!

ПРИНЦ: Це не я налякав, а вади. Виявляється, немає нічого страхітливішого. Ха! Чим є війна і мор і всяке таке інше супроти банальної, дрібної, але прихованої вади, інакше званої дефектом.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую.

ПРИНЦ: А це що таке? Ви зосталися?

ІНОКЕНТІЙ: Так точно. Перепрошую. Я лише хотів заявити, що це підло.

ПРИНЦ: Що?

ІНОКЕНТІЙ: Це підло. Перепрошую — я сяду (сідає, віддихується). Струс завжди трохи тамує подих.

ПРИНЦ: Ви кажете, тут є щось підле?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую. Я спалахнув. Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце. Будь ласка, вважайте, що цього не було. Перепрошую. (Хоче піти.)

ПРИНЦ: Зараз, зараз, ви казали, щось тут підле. Заждіть-но хвилинку.

ІНОКЕНТІЙ (висловлюється з мертвим спокоєм або з нечуваним подратуванням): Коли я вже бачу, що не зможу спростувати...

КАМЕРГЕР: Спростувати? Спростувати? Що це за дурнувате слово — спростувати?

ІНОКЕНТІЙ: Спростувати те, що я почав. (Хоче вийти.) Перепрошую.

ПРИНЦ: Зараз, не будьте-но таким таємничим, пане...

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що я її кохаю... тому я спалахнув і висловив протест. Однак тепер я відкликаю свій протест і прошу вас вважати, що всього цього інциденту не було.

ПРИНЦ: Ви? Ви — кохаєте її?

ЦИРИЛ: Суче вухо!

КАМЕРГЕР: Ку-ме-ді-я!

ПРИНЦ: Ви пронизали моє серце. Усе раптом стало серйозним. Не знаю, чи вам таке знайомо — цей раптовий перехід від сміху до серйозності? Є в цьому навіть щось святе. Є в цьому якесь одкровення. Ці тривіальні слова — кожна птиця знайде свого Гриця — треба викарбувати на фронтонах святинь.

ІНОКЕНТІЙ: Я лише скромна людина.

ПРИНЦ: Івоно, пробач мені. Слава Богу, отож і в тебе можна — таки можна... Отож можна... І ти знайшла когось, хто... Яка полегкість! Я, власне кажучи, лише тому, що не міг тебе знести — не міг знести думки про тебе — якщо в нас тут уже серйозно... Пробач мені. Діти мої, я вас благословляю. Ідіть уже собі. Зоставте мене самого.

ЦИРИЛ (побачивши, що Івона схилила голову): Вона плаче...

ПРИНЦ: Плаче? Це від щастя.

ЦИРИЛ: Я так не довіряв би цій плаксі. Вона може плакати лише від нещастя. Ви його кохаєте, пані?

Івона мовчить.

Це негативне мовчання.

ПРИНЦ: Ох! Але це нічого! Уже і так є півбіди, адже знайшовся дехто, хто тебе кохає. (До Інокентія.) Ви мужня людина, справжній чоловік. Закохатись у неї — це чудово! Ви врятували весь світ від катастрофи. Ми всі завинили вам найглибшу шану!

ІНОКЕНТІЙ: Амбіції змушують мене виголосити, що вона теж мене кохає, але, правдоподібно, соромиться зізнатися за вашої присутності, принце, бо, по правді, як об’єкт я не роблю їй честі. (До Івони.) Навіщо вдавати — адже ти не раз казала, що кохаєш мене.

Івона мовчить.

ІНОКЕНТІЙ (роздратований): Ну, не дери так носа! Якщо вже відверто, ти мене приваблюєш так само, як я тебе, а може, навіть менше.

ПРИНЦ: Ви чуєте?

ІНОКЕНТІЙ (холодно): Принце, ви дозволите мені пояснити? Якщо я сказав, що кохаю її, то мав на думці — еге ж, за відсутності чогось ліпшого, за відсутності, скажімо, за відсутності...

КАМЕРГЕР: Fi donc![2] Та як ви можете!

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що ліпші жінки, ба навіть пересічні, є нечувано неприступними та неприхильними, а з нею можна перепочити, принаймні можна перепочити, я для неї не є гіршим, аніж вона для мене, принаймні можна перепочити від цього невпинного, безперервного конкурсу краси... отого всезагального всесвітнього параду. Ми кохаємо одне одного, бо вона так само не подобається мені, як і я їй, і поміж нами немає нерівності.

ПРИНЦ: Я в захваті від вашої відвертості!

ІНОКЕНТІЙ: Я охоче брехав би, але нині це вже неможливо, наша доба занадто прониклива, всі фігові листки зав’яли. Не залишається нічого, крім щирості. Я не приховую, що ми, власне, кохаємо одне одного отак... на потішання... бо я маю стільки само успіху в жінок, скільки вона в чоловіків. Однак я не приховую, що є ревнивим — ні-ні, я не приховуватиму своїх ревнощів, я рішуче їх оприлюднюю, і я маю на це право! (До Івони, з несподіваною люттю.) Ти закохалась у нього? У нього? Ну? Ну?

ІВОНА (кричить): Геть! Геть! Геть! Забирайся!

ІНОКЕНТІЙ: Вона закохана!

ІВОНА (згасаючи): Забирайся!

ПРИНЦ: Вона озвалась. Але в такому разі... Озвалася. Мовила. Ви чули? Але в такому разі... це може значити... якщо вона озвалася... що вона справді в мене за...

ІНОКЕНТІЙ: Це ж, мабуть, помітно. Я, як завжди, програв. Тоді я піду. Я йду. (Виходить.)

ПРИНЦ: Закохалася... Замість зненавидіти мене. Я знущаюся з неї. Принижую. А вона закохалась. І тепер... вона кохає мене. За те, що я не можу її знести. За це