Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).

№ 8

Ой мати, мати! Серце не вважає,

Кого раз полюбить, з тим i умирає. (2)

Лучче умерти, як з немилим жити,

Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2)

Бiдность i багатство — єсть то Божа воля;

З милим їх дiлити — єсть щаслива доля. (2)

Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,

Коли моя мука тобi буде мила? (2)

I до мого горя ти жалю не маєш,

Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

(Пропевши, говорит.)

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет.)

Терпилиха (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

Наталка. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

Терпилиха. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

№ 9

Чи я тобi, дочко, не добра желаю,

Коли кого зятем собi вибираю?

Ой дочко, дочко! що ж мнi начати?

Де ж люб’язного зятя достати?

Петро десь блукає, може, оженився,

Може, за тобою не довго журився.

Ой дочко, дочко! що ж мнi начати,

Де ж люб’язного зятя достати?

По старостi моїй живу через силу,

Не дождавшись Петра, пiду i в могилу.

Ой дочко, дочко… и проч.

Тебе ж без приюту, молоду дитину,

На кого оставлю, бiдну сиротину?

Ой дочко, дочко… и проч.

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. (Плачет.)

Наталка. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

Терпилиха. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

(Уходит.)

Явление 5

Наталка (одна). Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Приметя приближение к двери, садится за работу.)

Явление 6

Наталка, Терпилиха и выборный.

Выборный. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

Терпилиха. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

Выборный. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

Выборный. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..

Терпилиха. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

Выборный. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.

Терпилиха. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.

Выборный. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.

Наталка. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?

Выборный. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.

Терпилиха. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити!

Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же.

Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!

Наталка. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої.

Терпилиха. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. (К выборному.) Хоть i не