Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

class="p1">— О, ти правильно зробила, що так одяглася! Доводилось бувати в джунглях?

— В Африці. Тут, вочевидь, те саме.

— Не зовсім, хоча… Загалом ти маєш рацію.

Що йому треба від мене? Адже він прийшов поговорити про щось, не інакше. Він може бути небезпечним.

— Ми вирішили, що треба лишитися тут на ніч, бо за кілька годин сонце сяде, а ми не орієнтуємось у цій місцевості.

Ед гарний хлопець, та мені до їхніх спільних планів діла немає. До речі, вечір іще не близько, це вони хочуть відтягти момент, коли треба буде щось робити. Мені це не підходить.

— Слушно. Та поки сонце не зайшло, варто було б усе-таки вийти й озирнутися навколо. А тоді вже планувати наступний день.

— Можливо, можливо… Я скажу іншим.

— Я можу й сама це зробити — піти й подивитися.

Звичайно, я можу. А от чи повернуся назад, це вже інше питання.

— Ні, підемо разом.

— Як хочеш.

Нема про що сперечатися. Ед не дурний і чудово розуміє, що з тими янкі за спиною ми не пройдемо й сотні кроків. Що ж, хай іде зі мною. Я потім розберуся, що він за один.

Я беру свій наплічник і виходжу в салон. Дихати вже досить важко, бо сонце припікає, а кондиціонери не працюють. Брекстон щось говорить своїй дівці, обоє Гікслі сидять надуті й спітнілі. Чудово, голуб'ята, так і сидіть. Невдовзі вас знайдуть.

— Ми вийдемо і подивимося, де ми. За півгодини повернемось. — Ед порпається у своїй сумці. — Крім того, треба щось робити з трупами, вони скоро почнуть псувати повітря.

— Ми ж домовились! — Брекстон люто блискає очима. — Підемо завтра!

— Немає сенсу, до завтра ще далеко. Ми оглянемо територію, щоб потім знати, в який бік іти. Ми з Торі зробимо це, бо ніхто з вас, наскільки я розумію, не може.

Я тим часом порпаюсь у шафках стюардеси. Так, непогано. Кілька десятків різноманітних бляшанок, запальнички, сірники, серветки, в холодильнику — вода і кола, якісь сендвічі. Я кладу в наплічник усього потроху.

— Навіщо ви це робите?

Це жовтопика Керодайн простежила за моїми маніпуляціями.

— Я нізащо не вийду в джунглі без екіпірування, місіс Брекстон. Це все одно, що вийти у відкритий космос без скафандра.

— Але ж ви повернетеся дуже скоро!

Я б на це не розраховувала, моя жовта трояндо. Я не повернуся сюди хоча б тому, що не хочу більше тебе бачити.

— Торі має рацію. — Ед закинув собі на плечі свою наполовину спустошену сумку. — Джунглі не люблять безтурботних.

Люк заклинило, та Ед налягає плечем — і я бачу зеленкуватий присмерк, що причаївся там, іззовні.

— Ходімо, Торі.

— Гей, стійте! А яка гарантія, що ви повернетесь? — Джейк раптом ожив і заворушив звивинами. — Де гарантія, що ви не полишите нас тут?

— Ніяких гарантій. Джейку, ти вже великий хлопчик, подбаєш про себе сам.

— Але…

Та я вже їх не чую. Я стрибаю на м'яку підстилку з сухого листя і ще якоїсь гидоти. Слимак, ганчірка, гарантій йому схотілося! Ач який! Та я не повинна турбуватися ніким із вас: ми всі в однаковому становищі — і тягти когось на собі я не стану хоча б тому, що жоден із вас не зробив би того самого для мене. Теж мені вища раса!

Ед подає мені руку, та я підводжуся самотужки. Наплічник відтягує плечі, але це дрібниці. А щоб підвестися, мені нічия допомога не потрібна. Я здатна подбати про себе.

— І що тепер? — Ед удає, що не помітив моєї неввічливості. — Куди підемо?

— Будь-куди, доки не зможемо якось зорієнтуватися.

— Спробуємо.

Ми вступаємо в зеленавий вогкий присмерк. Я озираюсь назад і ще раз дивуюся, як вдало ми приземлились. Літак упав на пузо просто на невеличку прогалинку, навколо якої стіною стоять дерева. У джунглях завжди темно. Верховіття сплелося так щільно, що не пропускає світла — ну, майже не пропускає. Підлісок практично відсутній. Я починаю задихатися: повітря тут вогке, сперте й тепле; я відчуваю, як майка просякла потом, як піт стікає з-під волосся. Добре, якщо буде де помитися, а якщо ні? Тутешні дикі нехлоровані водоймища не годяться для купання, бо кишать різною гидотою: від крокодилів до бактерій, що спричиняють невідомі хвороби. Добре, про це теж потім.

— Може, я понесу твій наплічник?

— Ні, дякую. Усе гаразд.

Не віддам я тобі наплічника, бо там запас провіанту і зброя. Хтозна, що в тебе на думці, хлопче. Від певного часу я не довіряюся людям. Рочки отак із три.

— Але ж тобі важко, а я сильніший, мені…

— Я в повному порядку, Еде. Мені нянька не потрібна.

— Як скажеш. Я просто хотів допомогти.

Теж мені помічник! Бачила я таких, ще й не раз. Та годі про це. Ліани, що звисають звідусіль, мене трохи дратують. По них може повзати різна отруйна гидота. Незчуєшся, як ужалить, — і все, гаплик.

— Ти нічого не помічаєш?

— А що? — нічого я не помічаю, любчику, бо нема чого помічати.

— Якось тут… то тихо, то вереск…

—І що?

— Нічого. Просто це якось підозріло.

— Нічого підозрілого. Просто тут своє життя. Ось прислухайся!

У джунглях не буває тиші. Десь верещать мавпи, дзижчать комахи, чути птахів, але все це зливається в якийсь загальний шумовий фон, його перестаєш помічати, як не помічаєш ревища потоку автівок у великому місті. Падіння літака розполохало птаство та мавп, тому й справді досить тихо навкруги.

— О, чуєш? Це папуги, їх тут цілі орди. Добре, хоч великі коти нами поки що не цікавляться, то нічні мисливці. Хай би воно так і було. Ми мусимо відійти якнайдалі.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що нам треба швидше забиратися звідси, доки нас не заскочили місцеві активісти пацифістського руху.

Він вражено дивиться на мене, наче вперше бачить. Чого витріщився? Невже я помилилась і він увесь цей час думав, що я збираюсь повернутися до того літака? Невже я маю такий пришелепуватий вигляд? У це важко повірити.

— Значить, ти й не збиралась повертатися?

— Звісно, ні. Навіщо?

— Але там ті люди…

— Усі вони повнолітні, жоден із них не є калікою. Там лишилися запаси провіанту, я чесно взяла лише наші частки. Вони здатні подбати про себе самі. Я нікому з них нічого не винна.

— Це неможливо! Адже ми вирішили…

— Це ви вирішили. Я не брала участі в дебатах. Я не збираюся тягти крізь джунглі ще й їх. Удвох ми пройдемо, принаймні в нас є реальний шанс, а