Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

і знову захряснув двері. Він ще не був готовий підійматися лункими сходами на порожній дах, де у нього не було жодної тварини. Луна його порухів підіймалася вгору: луна порожнечі. «Треба потриматися за руків’я», — промовив він до себе і, перетнувши вітальню, зупинився біля чорної скриньки емпатомодулятора.

Щойно він увімкнув його, як до нього долинув запах аніонів, що виходили з джерела живлення; він жадібно вдихнув повітря й одразу відчув приплив бадьорості. Катодно-променева трубка засвітилася, немов імітація слабкого телевізійного зображення; утворився колаж із явно випадкових кольорів, усіляких смужок і обрисів, які, допоки він не торкнувся руків’їв, нічого конкретно не нагадували. Тож глибоко вдихнувши для самозаспокоєння, він взявся за обидва руків’я.

З’явилося візуальне зображення; він одразу побачив той славний ландшафт, стародавній, брунатний, безплідний схил із пучками висохлих, схожих на кістки, бур’янів, що косо стирчали і тяглися до тьмяного похмурого неба. Одна єдина постать, більш-менш схожа на людину, прокладала собі шлях угору: чоловік похилого віку у збляклій, нічим не примітній накидці, страшенно убогій, немовби позиченій у неприязної порожнечі неба. То був Вілбер Мерсер, він ледве волочив ноги, а Джон Ісидор, стискаючи руків’я, поступово все менше й менше відчував реальність вітальні, у якій він стояв; кривобокі меблі й стіни відступали, немовби розчинялися, і він їх уже не бачив. Натомість у нього, як завжди, виникло враження, нібито він потрапляє всередину краєвиду з бруднуватим пагорбом і таким самим бруднуватим небом. Одночасно з його поля зору зник літній чоловік, що йшов угору. Тепер уже його ноги дряпалися, намацуючи зручні виїмки посеред хисткого каміння; він знову відчув знайому, колючу, нерівну поверхню під ногами, і до нього вкотре долинув запах їдкого туману неба — не земного неба, а неба вже над чужим, надзвичайно далеким ландшафтом, яке завдяки емпатомодулятору сприймалося немовби щось цілком реальне.

Він перейшов межу іншого світу, як завжди, у звично бентежний спосіб; знову відбулося фізичне злиття з Вілбером Мерсером, що супроводжувалося ментальним і духовним ототожненням. Як це зазвичай відбувається з кожним, хто тримається в оцю мить за руків’я емпатомодулятора десь на Землі, а чи на одній із планет-колоній. Він відчував усіх їх — отих інших, вбирав гомін їхніх думок, чув у своєму мозку невідступний шум їхнього існування. Вони так само, як і він, переймалися лиш одним — оцим злиттям ментальностей, що спрямовували свою увагу на пагорб, на сходження, на потребу спинатися дедалі вище. Крок за кроком вони підіймалися, хоча й дуже повільно, майже непомітно. Та все ж таки поступ відбувався. «Ще трохи», — думав він, а каміння гуркотіло з-під ніг донизу. Сьогодні ми вище, ніж учора, а завтра... він, як складова постаті Вілбера Мерсера, поглянув угору на пагорб. Чомусь не видно мети сходження. Надто далеко. Але вона обов’язково з’явиться.

Кинутий у нього камінь поцілив у його руку. Він відчув біль. Напівобернувся, і ще один шматок скелі пролетів повз нього, цього разу не досягши цілі; і він аж здригнувся, коли почув звук від падіння каменя на землю. «Хто?» — з подивом подумав він, намагаючись розгледіти свого кривдника. Давні недруги проявлялися на периферії його поля зору; вони йшли за ним угору пагорбом і йтимуть далі, аж поки йому не вдасться досягти вершини...

Він нагадав собі про вершину, щойно пагорб став пологішим, та вже за мить почався новий етап сходження. А скільки було таких сходжень? І всі вони зливалися в одне ціле; майбутнє зливалося з минулим; все те, що він уже зазнав, і те, чого він іще зазнає, перемішувалося одне з одним, тож нічого не залишилося в пам’яті, крім тієї миттєвості, коли він стояв нерухомо і перепочивав, розтираючи на руці поріз від кинутого каменя. «Господи, — подумав він утомлено. — Невже це справедливо? Чому я наодинці підіймаюся, а мене хтось кривдить, кого я навіть розгледіти не можу?» І тут усередині його єства загальний гомін усіх і кожного, що зливався в ньому, розвіяв враження самотності.

«Ви також це відчули?» — подумав він. «Так, — відповіли голоси. — Ми також маємо поріз на лівій руці; страшенно болить». «Гаразд, — сказав він. — Ліпше рушаймо в путь». Він знову розпочав сходження, і за ним одразу потяглися всі решта.

«Колись, — пригадував він, — усе було інакше». Ще до того, як прийшло прокляття, життя було сповнене радості. Його названі батьки Френк і Кора Мерсер знайшли його малим хлопцем на плавучому надувному авіаційному рятувальному плоті біля узбережжя Нової Англії... а чи біля узбережжя Мексики, десь неподалік порту Тампіко? Тепер він уже й не пам’ятав достеменно, за яких обставин це сталося. У дитинстві було добре; він любив усе живе без винятку, особливо тварин, навіть умів повертати до життя померлих тварин. Жив серед кроликів і жуків, але чи було це на Землі, а чи на якійсь планеті-колонії; тепер уже й про це також забув. Зате добре пам’ятав убивць, бо вони його схопили як виродка, як останнього виродка навіть серед спеціалів. І через це все змінилося.

Місцеві закони забороняли вдаватися до практики, яка б суперечила плину часу, коли мертві поверталися до життя; влада чітко розтлумачила це йому на шістнадцятому році життя. Впродовж року він ще робив це таємно у залишках лісу, але одна стара жінка, якої він ніколи не бачив і не чув, таки донесла на нього. Не отримавши згоди від батьків, вони — вбивці — опромінили його унікальний нервовий вузол у мозку радіоактивним кобальтом, і після цього він поринув в інший світ — у світ, про існування якого ніколи навіть не здогадувався. Це була яма, повна трупів і скелетів, тож він борсався довгі роки, щоб звідти видряпатися. Осел, а особливо ропуха — найважливіші створіння для нього — раптом зникли, безповоротно вимерли; залишилися тільки зогнилі фрагменти — тут голова без очей, там частина руки. Нарешті птах, який прилетів туди помирати, розповів йому про його місце перебування. І він ще глибше занурився в замогильний світ. Ніяк не міг звідти видертися, допоки розкидані навколо нього кістки знову не перетворилися на живих істот; він став невід’ємною частиною метаболізму інших життів, і допоки ці життя не постали з мертвих, він також не міг видертися із замогильної ями.

Тепер він уже не міг знати, як довго тривав той цикл; загалом, нічого не відбувалося, тому час здавався невимірним. Але нарешті кістки вкрилися плоттю; наповнилися порожні очниці, почали бачити нові очі, а відновлені дзьоби й морди