Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Лорану, то причина постійних любовних Анниних невдач була подвійна: з одного боку, їй бракувало доброї волі, з іншого — заважала професія, що «ляскала чоловіків». «Я ніколи не кажу наперед про твою роботу, — зізнавалася Лорана, розмовляючи про побачення, які вона влаштовувала подрузі. — Гадаю, це може знеохотити їх».

Анна піднялася на терасу. Черговий кандидат звався Жош. У нього був відразливий вигляд занадто самовпевненого чоловіка. Він привітався, цинічно поїдаючи її очима, і втомлено зітхнув. Анна відразу ж зрозуміла, що цього вечора чарівного принца не побачить.

*

— Ми дуже занепокоєні, капітане Розенберґу, — в один голос казали мені Труді й Денніс Мейлери, батьки Стефані, коли я завітав у їхній гарненький дім у Саґ-Гарборі.

— Я телефонувала Стефані у понеділок вранці, — пояснила Труді Мейлер. — Вона сказала, що в редакції на зборах і передзвонить мені. Але не передзвонила.

— Стефані завжди передзвонює, — запевнив Денніс Мейлер.

Я зрозумів, чому Мейлери так в’їлися в печінки поліції. Для них усе прибирало драматичного масштабу, навіть те, що я відмовився випити кави.

— Ви не любите кави? — в розпачі вигукнула Труді Мейлер.

— Може, чаю вип’єте? — запитав Денніс Мейлер.

Привернувши врешті їхню увагу, я зміг поставити декілька попередніх запитань. Чи у Стефані були проблеми? Ні, категорично заперечили вони. Вона вживала наркотики? Теж ні. Була заручена? Мала друга? Вони про це знали б. То яка причина того, що вона зникла з поля зору? Ніякої.

Батьки Стефані Мейлер запевняли, що їхня донька нічого від них не приховувала. Та я раптом виявив, що це не так.

— Чому Стефані два тижні тому літала до Лос-Анджелеса? — запитав я.

— До Лос-Анджелеса? — здивувалася мати. — Що ви маєте на увазі?

— Два тижні тому вона три дні пробула в Каліфорнії.

— А ми й не знали, — засмучено сказав батько. — Це на неї не схоже: податися в Лос-Анджелес, а нам нічого не сказати. Може, це пов’язане з газетою? Вона не любить розповідати про матеріали, над якими працює.

Я сумнівався, що «Орфея кронікл» може дозволити собі посилати журналістів робити репортаж у другий кінець країни. Та наступні мої запитання стосувалися її діяльності в царині журналістики.

— Коли і як Стефані приїхала до Орфеї? — запитав я.

— Останніми роками вона мешкала в Нью-Йорку, — пояснила Труді Мейлер. — Вивчала літературу в університеті Нотр-Дам. Ще змалку хотіла стати письменницею. І вже опублікувала дві новели, одну з них у «Нью-Йоркері». Після навчання працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», але у вересні пішла звідти.

— Чому?

— Напевне, через фінансові проблеми. Все воно якось було пов’язане: їй запропонували роботу в «Орфея кронікл», і вона вирішила переселитися сюди. Була задоволена, що вибралася подалі від Мангеттена і поселилася в спокійнішому місці.

Запало мовчання. Потім батько Стефані сказав:

— Капітане Розенберґу, ми ніколи не турбуємо поліцію через дрібниці, повірте мені. Ми з дружиною не здійняли б тривоги, якби не були певні, що відбувається щось незвичне. Орфейська поліція пояснила нам, що для хвилювання немає жодних поважних підстав. Та коли Стефані їздила бодай на день до Нью-Йорка, вона обов’язково надсилала нам повідомлення, що вертається, це означало, що в неї все гаразд. То чому вона послала тепер повідомлення головному редакторові, а не нам, її батькам? Якби вона не хотіла, щоб ми непокоїлися, то надіслала б повідомлення й нам.

— Стосовно її мандрівок до Нью-Йорка, — сказав я. — Чому вона так часто туди їздила?

— Я не казав, що вона туди вчащала, — мовив батько, — просто навів приклад.

— Та ні, частенько вона там бувала, — заперечив я. — Причому в ті самі дні й о тій самій порі. Наче в неї були там регулярні побачення або зустрічі. Що вона там робила?

Здається, батьки Стефані знову не розуміли, про що я кажу. І тоді Труді Мейлер, подумавши, що я досі не упевнився в серйозності ситуації, запитала:

— А в її помешканні ви були, капітане Розенберґу?

— Ні. Я хотів зазирнути до її квартири, та двері були замкнені, а ключа я не мав.

— То, може, зараз поглянете? Може, помітите таке, на що ми не звернули уваги.

Я погодився, щоб уже остаточно закрити цю справу. Ось загляну до її квартири та й переконаюся, що орфейська поліція має рацію: нема нічого, що свідчило б про підозріле зникнення. Стефані могла податися до Лос-Анджелеса, чи Нью-Йорка, чи куди їй захотілося. А те, що вона працює в «Орфея кронікл», можна пояснити тим, що після звільнення улаштувалася на першу-ліпшу роботу, поки трапиться щось краще.

Була двадцята година, коли ми приїхали до будинку на Бендгем-роуд, в якому мешкала Стефані, й утрьох піднялися до її квартири. Труді Мейлер дала мені ключ, щоб відімкнути двері, та коли я вставив його в шпарину, то обернути не зміг. Двері були незамкнені. Я відчув добрячий викид адреналіну: всередині хтось був. Але чи була це Стефані?

Я легенько натиснув на клямку, і двері прочинилися. Подав знак батькам, щоб вони принишкли. Пхнув двері, й вони безгучно відчинилися. Я відразу ж помітив, що у вітальні панує безлад: хтось поперекидав там усе догори дном.

— Спускайтеся вниз, — сказав я батькам. — Сідайте в авто і чекайте на мене.

Денніс Мейлер обійняв дружину і хутчій спровадив її звідтіля. Я дістав пістолет і ввійшов до помешкання. Усе там валялося жужмом. Оглянув вітальню: хтось поперекидав етажерки й розпоров диванні подушки. Розкидані речі на підлозі привернули мою увагу, і я не помітив постаті, що підкрадалася ззаду. І тільки обернувшись, щоб оглянути інші кімнати, побачив тінь, аж хтось раптом бризнув мені в обличчя з газового балончика. В очах запекло, дух забило. Я осліп і зігнувся удвоє. Тоді мене вдарили по голові.

Далі впала чорна завіса.

*

20 година 05 хвилин, кафе «Афіна».

Кажуть, Амур приходить завжди неждано, та цього разу не було ніякого сумніву, що він, улаштувавши Анні цю вечерю, вирішив лишитися вдома. Уже з годину Жош знай балакав, не спиняючись. То був не монолог, а справжнісінький подвиг. Анна вже перестала його слухати і розважалася тим, що лічила оті «я», що вилітали з його рота, немов комахи, які дедалі дужче викликали в неї нехіть усе це слухати. Лорана, що вже не знала, куди подітися, допивала п’ятий келих білого вина, Анна ж смакувала безалкогольний коктейль.

Урешті,