Читати книгу - "Карта днів"

class="b">На нього це справило враження:

– Удачі тобі, друзяко! – Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. – Побачимось за тиждень, Портмане.

– За тиждень?

– Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

***

Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона – і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі – такі далекі, як я думав, – і їхній світ – такий недоступний, як я думав, – опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно – із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

– Це найкраща їжа у світі! – заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. – Я тепер їстиму це щовечора!

– Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, – прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. – Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

– Боїшся розжиріти? – розсміявся Єнох. – Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

– Я боюсь, що мене рознесе, – поправив Горацій. – Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

Єнох оглянув свій одяг – сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

– Я придбав це в Парí, – слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, – в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

– У мертвого хлопця, – вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.

– Похоронні салони – це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, – заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. – Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

– Ну от, весь апетит перебив, – пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.

– Візьми й доїж! – насварилася на нього пані Сапсан. – Ми не марнуємо їжу!

Горацій зітхнув і знову взявся за тарілку.

– Інколи я заздрю Нулінґсу, він міг би набрати зайвих сто фунтів1, і ніхто цього б не помітив.

– Я доволі стрункий, до твого відома, – озвався Мілард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. – Підійди помацай, якщо не віриш.

– Я пас, дякую.

– Заради пташки, одягнися, Міларде, – проказала пані Сапсан. – Що я казала про непотрібну наготу?

– Яке це має значення, якщо мене ніхто не бачить? – заперечив Мілард.

– Це поганий смак.

– Але тут так спекотно!

– Негайно, пане Нулінґс!

Мілард підвівся із кушетки та, легким вітерцем прошелестівши мимо нас, пробурчав щось про якихось «святенниць», а за хвилину повернувся з нетуго намотаним на поясі банним рушником. Але пані Сапсан цей варіант також не прийняла та відправила Міларда назад. Коли той повернувся вдруге, то на ньому вже було те, що він поцупив із моєї особистої шафи: туристські чоботи, шерстяні штани, пальто, шарф, шапка та рукавички.

– Міларде, так тебе вб’є тепловий удар! – вигукнула Бронвін.

– Зате ніхто не муситиме уявляти мене в костюмі Адама! – відказав він, і це справило бажаний ефект на пані Сапсан, розізливши її. Вона заявила, що їй наразі треба ще раз перевірити стан нашої зовнішньої безпеки, та вийшла із кімнати.

Вибухнув сміх, який перед цим більшості з нас ледве вдавалося стримувати.

– Ти бачив її обличчя? – спитав Єнох. – Вона ладна була тебе вбити, Нулінґсе!

Динаміка стосунків між дітьми та пані Сапсан трохи зсунулася в іншу площину. Тепер вони здавалися більше схожими на тінейджерів – справжніх, які помалу починали вже піддавати сумніву її авторитет.

– Ви всі невиховані! – крикнула Клер. – Припиніть негайно!

Отже, не всі сумнівалися в авторитеті їхньої директорки.

– А не здається тобі докучливим, коли тебе повчають через якусь дрібничку? – запитав Мілард.

– Дрібничку! – вигукнув Єнох та знову вибухнув сміхом. – У Міларда там дріб… ай!

Це Клер укусила його за плече своїм ротом на потилиці, і поки Єнох потирав те місце, вона відповіла Міларду:

– Ні, мені не здається. І це дивно з твого боку, що в змішаній компанії ти голий без усякої поважної причини.

– А, дурня, – не погодився Мілард. – Чи непокоїть це когось іще?

Усі дівчата підняли руки.

Мілард зітхнув.

– Ну, добре. Я постараюсь бути повністю одягнутим віднині та на віки, аби моя біологія більше нікого не напружувала своїми голими фактами.

***

А далі ми все говорили та говорили. Треба було так багато надолужити. Ми так швидко та непомітно скотилися до легкого панібратства, що здавалося, наче ми не бачились лише кілька днів, а насправді минуло вже шість тижнів. Багато що трапилося за цей час – принаймні з ними, – але до мене долітали тільки уривчасті повідомлення, які я отримував із листів, що їх мені надсилала Емма. Мої друзі по черзі описували мені свої пригоди, що вони пережили, досліджуючи дивні місця, куди вони потрапляли через Панконтуркон. Правда, вони бували тільки в тих часових петлях, котрі попередньо були перевірені імбринами та визнані ними безпечними, оскільки не було достеменно відомо, які загрози чаяться за іншими дверима Панконтуркону.

Вони відвідали часову петлю в Стародавній Монголії та бачили